Тож вимкнувся зі світу. Очі стали, ніби кишенькові ліхтарики або прожекторики, які яскраво освітили те обличчя; мені здалося, що якась далека подібність є між матір'ю та Н., ледь-ледь прозначна, ледь-ледь уловима, ніби павутиною прокреслена риска. При тому не в першій, ні в другій, ані третій, а таки в четвертій світлині, тобто останній. І знову-таки, навіть не в ній. Просто четверта фотокартка наблизила мене до п'ятого зображення, яке на фотопапері не відбилося, а тільки в моїй пам'яті, і яке тільки вряди-годи в ній проявлялося — саме те, яке засвітилося до мене, коли блукав між чужих ніг під столом, шукаючи материних, і коли піднявся край скатерки, і пролунав ніжний її голос. Здається, саме тут і вловлювалася та подібність, яка мене стурбувала. Але логіки з'єднання збагнути не міг та й чи була вона? Найпевніше, це одна із чергових ігор випадковостей збігів — чи ж такого в житті не буває? Досить, наприклад, згадати, як я свого часу зустрів химерного дідка, котрий всерйоз переконував мене, що я як дві краплі води схожий на його сина. Невдовзі після трагедії з матір'ю, минув по тому рік чи більше, батько, щоб позбутися важкої туги, використав з'явлену на роботі можливість і перебрався до Києва, а я разом із ним. Тобто батько хотів порвати нитки тієї драми, але, як розповів невдовзі перед смертю, не так заради себе, як заради мене — весь час боявся, що ця історія згубно подіє на формування мого характеру, тобто, щоб я не звинувачував себе, як винуватця материної смерті. Саме тому цю історію довгий час мені затуманювали, говорячи, що то не я вибіг на дорогу, а син материної сестри, мій брат у перших Микола, до речі, його я довгий час не знав, бо батько до Житомира не їздив, відтак і я, отже, стосунків із материною сестрою не підтримував. Однак якось той Микола приїхав у своїх справах до Києва, розшукав тут і нас. Я повів показувати йому красоти міста, отут він мені все й розповів, власне, я в нього те випитав, бо й сам мав підозру, що в цьому мене дурять; випитав, як то кажуть, собі на голову, бо відтоді ця історія застрягла в мені не тільки болючою голкою, як досі, а невирізаною із тіла кулею.
Однак цілковито не був упевнений у припущенні, що Н., оця новооселена в нашому будинку жінка, таки подобала на мою матір. Загалом, логічний ряд тут елементарний: зустріч з незнайомкою мене стурбувала перший силогізм; вона мені здалася віддавен знайома — другий; з-поміж колишніх знайомих чи навколишніх облич такого я, здається, не зустрічав — третій; стосовно жінок, болісне переживання у мене зв'язано тільки з матір'ю — четвертий. Отже, умовивід: вона нагадала мені матір, у смерті якої я був опосередковано винуватий. З другого боку, щось у мені протестувало й переконувало: довільно зв'язав нитки. Знову згадаю другу частину повісті Валерія Шевчука "Двоє на березі": там я довідався про існування власного двійника. А який між нами був зв'язок? Та ж ніякого. Так само може бути й тут, отже, все це бридня, —гра моєї схвильованої психіки, чи, точніше, ніколи не заспокоєної, в ліпшому випадку, чергова гра випадковостей...
Тут хочу втрутитись у розповідь я, автор оповідання, до цього місця мій приятель про свою пригоду розповів, я ж розповідь і записав. Ну, що ж, цікавий випадок і не більше. Але існують ще записи в блокноті, які мені довелося розшифровувати; вони, зрештою, робились у продовження цього психологічного акту, не історії — нагадую, ніякої історії тут нема. Є система психічних постулатів із здогадним, а отже, умоглядним зв'язком. Спершу я хотів розписати ті записи оповідним стилем, як це вчинив вище з приятелевою усною розповіддю, а потім вирішив, що ліпше подати їх документально, принаймні найцікавіші їхні шматки, а власною оповіддю чи розмислами їх доповнювати: хочу тут щонайменше бути присутній сам — не про мене йдеться, а про одне із зачинених дверей іншого "я".
Отже, подаю кілька записів із щоденника.
ЗАПИС ПЕРШИЙ
Зустрівся з Н. утретє. Те саме враження. Вона мені глибоко симпатична, але це не сексуальний інтерес, щось інше, що? Не відаю. Неймовірно вабить її обличчя. Не тіло — обличчя, дивна притягальна сила, що викликає... Гм, гм, спогади з дитинства. Тільки з дитинства! Матір? Не знаю. Здається, так, але іншого разу — ні! Сьогодні, приглянувшись, переконався ще більше: таки схожа вона на матір. Але певним чином і ні. Тобто на те обличчя ніби наклалося кілька, які частково проступають, частково покриваються. Тепер знаю: Н. живе в моєму під'їзді. Помітила мій інтерес, від того — горда незалежність і відчуження. Ха-ха!
Після цього запису в блокноті — малюнок; знаю, що приятель по-любительському малює, але не фарбами — олівцем. Тут зображено жіноче обличчя: і справді довгообразе, з великими очима, подовженим носом, пухкими в'ялими губами та гострим підборіддям — мені воно теж здалося негарним. Ясна річ, без жодного виразу, тільки обрис. Але дивно не те: па цього образа приятель наклав ніби інше обличчя, тобто іншого обриса, з'єднуючи в одному два. Здається, перший обрис — материн, щодо другого, то про це розповідає інший запис, зроблений так само протоколярно, короткими реченнями.
ЗАПИС ДРУГИЙ
Починав туманно пригадувати. Двір, у якому я жив до п'ятого року. Це в Житомирі. У ньому три будинки, в кожному по кілька родин. Наша — в частині центрального. Двір великий. Порослий моріжком. Огороджений од квітників парканчиком. Тут ми, діти, й гралися. Моє перше закохання — дівчинка Ната, якій чотири роки. Жила в лівому бічному будинку. Яскраво зелена трава. Ми бігаємо, падаємо, перекидаємося, борюкаємося. Та раптом несподіване. Ната широко розставила ноги і їй на ноги струмками полилася рідина. Дивилася на мене із жахом. Я ж розреготався. Іван, хлопець за нас старший, сказав: "Усцялася, ги-ги!" Дівчинка заридала. Не втікала, стояла на місці. Рот її став великий і порожній. Витрушувалися потужні крики, переривні та грубі. Рипнули найближчі двері. На ґанку з'явилася жінка. Я продовжував реготати. Сонце освітило обличчя жінці. Хоч реготав, а вразився. Ясніло дивною і незбагненною привабливістю. Але тільки на коротку мить. Раптом нависла на мене чорною тінню і сама ставши чорна. Крикнула іржавим, противним голосом: "Чого регочеш, байстря?" Зігнула мене навпіл і дала кілька болючих шльопанців. Схопила під пахву заревану дочку. Енергійно поволочила її до розчинених дверей на ґанку. Кров прилила мені до обличчя. Закричав, не тямлячи себе: "Та щоб ти здохла! Ти помреш, як і моя мама!" Гримнули двері. Жінка з дівчинкою зійшли з мого визору. Я стояв, тремтячи як листок.