— Глянь, — прошепотіла дівчинка. — Людина…
— Угу, — зітхнув Славко. — Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст.
— Гукнемо його?
— Спробуємо.
Славко, трохи повагавшись, крикнув:
— Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети…
Незнайомець на якусь мить повернув обличчя до дітей, приязно усміхнувся, вітально помахав рукою. У великих фіолетових очах не відбилося ні подиву, ні навіть цікавості. Він стрибнув до човна, схожого на казкову іграшку, загойдався на воді. Піднявши руки, мов крила, щось заспівав. Луна від його співу прокотилася над озером, мелодійно вернулася назад. Човен рушив з місця, ледь торкаючись води, незнайомець був схожий на міфічну істоту, що бавилася таким незвичайним способом, радіючи своїй силі, красі, могутності.
Він зробив велике коло над водою, з шумом промчав повз дітей Землі. Трохи стишивши хід човника, глянув на гостей, вуста його не ворухнулися, але шукачі почули приязний голос:
— Я вас зрозумів, браття! Як і всіх мислячих. Чого ви бажаєте?
— Ми б хотіли порозмовляти з вами! — схвильовано мовив Славко. — І повернутися на рідну планету!
— І розпитати дещо, — додала дівчинка.
— Питайте, — весело засміявся незнайомець. — Питайте простору, дерев, квітів. Все, що треба, вони вам скажуть. А на рідну планету повертайтеся так, як прибули сюди. Бажаю щастя! Я поспішаю на побачення, браття. Я радію! Мене покохала чарівна Уолла! Я щасливий!
Він розігнав човника так сильно, що одірвався від поверхні озера, піднявся в повітря, ковзнув веселковим привидом над срібнолистими плакучими деревами і щез в імлистій далині.
— Оце так, — пробурмотів Славко. — Наговорив. Питайте дерев, квітів. Може, насміхається?
— Та ні. Він добрий — моє серце відчуває.
— Каже — повертайтеся так, як прибули. Так, ніби на трамваї проїхалися.
— А може, для них воно так і є. Може, вони звикли до відвідин інопланетян? Ти бачив — він глянув на нас, ніби на дерево або на камінь.
— А ще ти помітила — він не розтуляв рота, а ми чули його слова?
— Може, ми чули його думку?
— Мабуть.
— Славку, а мені чогось так хороше стає! І ніби за спиною крила виростають… легко, радісно… Мені подобається ця планета… як би вона там не називалася. Вона якась приємна!
— І мені, — кивнув Славко. — Але ж треба пошукати людей. Хтось нам повинен допомогти.
З води зненацька виринула голова рибини, поволі попливла до берега.
— Глянь, глянь! — закричав Славко. — Яка велетенська ри9а!
Риба підскочила над водою, пролетіла над головами шукачів. Вони порозкривали роти від подиву, спостерігали за нею.
— На Землі є літаючі риби, — сказав хлопець. — Але так довго не літають. Вискочать і падають.
Рибина наблизилась, затріпотіла прозорими крильцями над головою Славка. Заплямкала круглим ротом.
— То на Землі, — повчально сказала вона. — Там нижча еволюція.
Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами.
— Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко. — Чи, може, нам здалося?
— Я, — озвалася рибина. — А хіба що?
— Як же так? А хто тебе навчав?
— Родичі, — дивуючись, відповіла рибина. — Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі?
— Угу, — сказав спантеличений хлопець. — Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі…
— А, — грайливо перебила рибина. — То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів!
Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла.
— Оце так, — похитавши головою, сказав Славко. — Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер!
— Здорово, — засміялася Ліна. — Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Григорівна — наш біолог, — і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: "Доброго ранку!"
— Ха-ха-ха, — весело заливався хлопець. — А вона — бац! — і в крісло! "Нашатиру мені, нашатиру!"
— А я б хотіла, — задумливо мовила дівчинка, — щоб наші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.
ДРУГ
Блідо-блакитний будинок, зроблений з непрозорого матеріалу, схожого на пластмасу, весь був увитий срібнолистим в’юнком з рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!
— Що таке? — дивувалася дівчина. — Наче вимерли.
— Тсс… Цить! Хтось-таки є.
В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.
— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.
— Легше буде познайомитись, — додав хлопець.
— Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване.
— Та ні. То таке природне.
Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.
— Я гадаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.
— А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.
— Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.
— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?
— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?
— Здорово! — похвалив Славко. — А вони просили тебе?
— Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям…
— Він добрий хлопчина, — прошепотіла Ліна. — Може, й нам у пригоді стане?
— Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?
— Вгадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..