— Я приймав казку так, як вона є. Я вірив їй…
— Чудово. Ти вірив. Вір і тепер. Ти — пуп’янок квітки. Ти розкриваєшся, розквітаєш. Чуєш?
— Чую, Нанті, — прошепотів хлопець, вже не відчуваючи під собою землі.
Танули обриси дерев. Імла застилала очі Славкові. Паморочилася голова. Незрима хвиля гойдала хлопця в ніжних обіймах. Потім перед заплющеними очима зажевріло світло. Він глянув — і побачив сліпучо-золотаву квітку. її мерехтливі плинні пелюстки грали, ніби веселка, невпинно розквітали, зникали і знову народжувалися. Ніжні бузкові тичинки ронили в простір сріблистий пилок, дихали ледве відчутним тонким запахом. Квітка наблизилася, охопила Славка теплим вогнем, щезла.
— Вставай! — проспівала Нанті.
Він отямився від забуття, підвівся. Дівчинка стояла перед ним — ще прекрасніша, ніж до цього. На голові в неї був прегарний вінок із живих квітів, хвилясті сонячні коси спадали потоком на плечі, легка райдужна сукня здавалася крильми, що охоплювали її сильне, променисте тіло. Славко від несподіванки не міг промовити й слова: лише дивився і усміхався, сп’янілий від щастя.
— Не дивуйся! — сказала Нанті. — Ти теж змінився. Ти — прекрасний!
Вони взялися за руки, пішли між деревами. їх вітали сосни, дуби і квіти. Такі, як і раніше, знайомі, тільки й дуже відмінні. Славко дивився на них, намагався збагнути — в чому ж та зміна? Нарешті збагнув: пробудженість! Все довкола прокинулося, не спить. Все дихає, плине, відчуває, зливається з довколишніми явищами, речами, істотами. Від листя дубів, від стовбурів сосен, від квіткових пелюсток котяться хвилі ніжності, вливаються у тіло Славка, і він яскраво й глибоко розуміє велику єдність усього живого.
— Де ми? Невже в твоєму краю?
— На шляху до казки, — мовила Нанті.
Хлопець мовчав. До його свідомості почала доходити проста правда її слів. Так несподівано? Так неймовірно? Ми всі живемо серед чудес і див, ми діти казки й небувалого, тільки часто забуваємо про це…
— Я почула твою думку, — прошепотіла Нанті. — Гарно мислиш!
— Як тут тихо, — сказав Славко. — Невже в Краю Казки вічний спокій? Без тривог, без небезпек?
— О, смішний хлопче! — засміялася Нанті. — Вибирай собі будь-яку дорогу!
Вона обняла його за плечі. Блискавиця розірвала простір надвоє. Ніби розпанахалася блакитна запона. В той отвір ринули густі, насичені грозою запахи моря. Нанті з Славком стояли на носі корабля, який різав грудьми пінисті хвилі. Над головою лопотіли блакитні вітрила, в далеч котилися грізні вали.
— Де ми? — закричав Славко, пересилюючи гуркіт моря.
— На шляху казки. Ти боявся спокою? Його в казці немає. Вибирай найнеспокійнішу путь!
— Але ж це мана?
— Що?
— Ця буря! Дракони, якщо вони тут є. Подвиги. Це нам здається?
— Мана? — Нанті загадково усміхнулася. — Спробуй пересвідчитися. Стрибай у воду, відчуй, чи вона — примарна.
Він ступив до борту, глянув униз. Темно-зелена безодня гнівно пінилася, стовпи бризок здіймалися перед носом корабля, залишали на вустах гіркуватий смак.
— Ну, чому очікуєш? Чи побоявся мани?
— А вмерти тут можна? Герой тут може загинути?
— Який же подвиг, коли нема смерті, болю і ран? — запитала Нанті. — Як і на Землі, в Краю Казки є небезпека і смерть. Хочеш в цьому переконатися?
— Хочу, — тихо, але впевнено мовив хлопець.
— Не злякаєшся?
— Ні!
Загриміли громи, і настала пітьма. А потім тиша оповила Всесвіт. Славко тривожно озирнувся. Нема нікого, сутінки довкола. Куди поділася Нанті?
На обрії пломеніла зірниця. Небо стало ніжно-зеленим, почало мінитися, ніби полярне сяйво. Недалеко від хлопця бовваніла стіна лісу, звідти чувся гомін. Славко рушив туди, до людей. Чималенька юрба зібралася на широкій галявині довкола басейну — ставка. Всі спостерігали за казковим видовищем: поверхню прозорої води збурювали якісь глибинні джерела, а вслід за тим перед людьми з’являлися тугі темно-зелені зав’язі латаття. Вони швидко розпукувалися, вкривали воду широченними листками. А посередині басейну випірнув стріловидний пуп’янок квітки, захитався в повітрі, розкрився.
Над юрбою почулося зітхання. Славко збагнув, що люди чомусь віддавна очікують ту квітку. У променях світанку замерехтіли ніжно-білі пелюстки лілеї, заграли на них росяні діаманти. Радісно засміялася білявенька дівчинка, уздрівши те чудо, скочила на гранітний бар’єр басейну, побігла до квітки, ступаючи просто по широких листках. Вона схилилася до пелюсток, вдихнула чарівний запах. І зненацька тихо зойкнула.
— Що сталося? Що таке? — почулися тривожні голоси.
Дівчинка впала навколішки. Славко з жахом побачив, що то була Нанті. Чому вона тут, як він потрапив у цей ліс? Що ж діяти тепер?
З середини прекрасної лілеї вихопилися пружні щупальця, оповили руки й ноги дівчинки міцними обіймами. Стебла рослини сповнилися кров’ю, побагровіли. Люди завмерли від жаху, дехто почав утікати, ніхто не наважувався допомогти беззахисній дитині. Славко не витримав, метнувся поміж людьми, скочив, на кам’яне обіддя басейну і ступив на латаття. Гігантське листя хиталося під ногами, вібрувало, але витримувало його вагу. Хлопець люто стиснув пальцями стебло рослини.
— Нанті, біжи!
Хижі обійми послабли, але дівчинка була непритомна. Вона не могла звестися на ноги, і ось уже нові щупальця-мацаки обіймають хлопця, тягнуться до його шиї, обплутують руки. Він відчуває, як паморочиться свідомість. Чому ніхто не допоможе?
Над водою з’являється чиясь постать, поспішає. Це — дівчина.
— Славку, я з тобою! Тримайся!
То Ліна. Звідки вона, як опинилася тут?
Ліна піднімає на руки маленьку Нанті, несе її геть від отруйної квітки. Славко насилу виривається із щупалець, падає у воду, брьохаючи, добирається до берега. Оглядається. Довкола нікого нема. Тільки він, Ліна і Нанті в неї на руках. Нанті стала зовсім маленькою і безпомічною. Що ж з нею робити?
— Додому… я хочу додому, — жалібно озивається Нанті. — До рідних квітів…
Зникає ліс. Довкола — пустельні гори. На обрії зловісні звиви чорних смерчів, що сягають від землі до неба. Вони похитуються, ніби велети-змії, наближаються до дітей.
— Де твій дім? — запитує Славко. — Куди йти, Нанті?
— До сонця, — шепоче дівчинка. — Йдіть туди, де сонце…