— А не йде,— каже,— Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..
А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...
Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: "Я приходжу,— каже,— одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі — ручки на грудях.
— А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? — питаю.
Він на мене пильно-пильно подивився.
— Хворий, батечку,— та й хопив мене за руку.— Не був,— каже,— ніхто від нас?
— Не був,— кажу.
А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.
— Я, дядечку, стрия не зарубав,— каже він,— Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?
Я стис з плечей, а він яв плакати:
— Боже, боже,— каже,— в яку я годиночку народився!
— Цить,— кажу,— цить, синку, не гнівай бога — він тобі допоможе.
— О, вже! — каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: — Я би, дядечку, пішов до віконця!
Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається — а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали.
— Іду,— каже,— зараз.
Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам — та й уже по нему.
— Марку! — кричу.— Марку! Бог з тобою, опам’ятайся!
А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий".
Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі.
* * *
Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає.
— А ти хто? — питає ув одно.
— Таже я твоя неня, доню! — голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками.
Вона лиш покиває голівкою:
— Та ти мені не неня! — каже.— А де ж ти мені неня?..
Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу!
— Ачей, господь милий,— каже,— умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу!
А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,— саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері.
— Матіночко,— каже,— ану, припадьте і ви та кажіть мені "отченаш", а я за вами казатиму.
Стара припала та й проказала їй і "царю небесний", і "святий боже", а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у "отченаші" зупинилась:
— Ненечко,— каже (та й справляє пальчиком у віконце),-ах, матіночко моя, адіть — о-о!.. Ох, ненечко моя, любко!
— Да бог з тобою, доню! — голубить стара.— Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці — там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко.
— А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька?
— Дитино моя дорогая, дитино моя люба! — просить мати, схопивши її за ручки.— Бог з тобою, там нема нічо...
— Оф!! — скрикнула та й ухопилася у сердечка.— Іду, милий, іду, милесенький мій, жди...
Та й повалилась мамці своїй на коліна — без душі.
* * *
У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала.
— Іди,— каже,— доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?..
Так стара, бувало.
А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря — легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав! — то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого.
Най йому бог допомагає, на що гадає.