Бережіть, лелійте, сійте красу. Виженіть з життя все потворне, штучне, нікчемне. Хай живе краса. Хай вона буде у слові, в дії, в думці, у кожному дні, в кожному подиху нашому. А найперше, несіть її в серці, а вже звідти вона осяє ваше життя і життя друзів ваших…"
"Будьте безстрашні. Адже страх смішний у безмежності. Чого боятися шукачеві, мандрівникові космосу, коли попереду безмежна дорога вдосконалення, пошуків, перемог і краси?"
— Ти сказав, командире, — "безмежна дорога", — перебив оповідь Стецюк. — То що вони, онуки наші, не вмиратимуть, чи що?
— Вони перемогли смерть, — впевнено відповів Микола, — і могли уже творити для людей нові, омолоджені тіла замість старих і недужих.
— Здорово! — зрадів Васько. — Якби тепер уміли воскрешати, га? Убили на фронті, а ти знову воскрес — і в бій!
— І фашистів — теж? — їдко спитав Стецюк. — І вони воскрешали б своїх, і війні тоді не було б кінця. Вічне звірство?!
— Правильно Стецюк підмітив, — зауважив Микола. — Безсмертя достойні лише лю-ди чисті, позбавлені егоїзму. Це можливо лише в епоху, коли людство позбавиться воєн і сваволі. Та ви й самі добре все розумієте, бо виросли в новому суспільстві. Ось він, офіцер Гітлера, взагалі не сприйме жодного слова з того, що я оповів.
Офіцер жовчно хмикнув. Глухо пробубонів:
— Дилетантська компіляція з уявлень світових шизофреніків, проповідників загального братерства! Нереально, смішно, наївно! Ваш новий світ — світ химер, а не реальності.
В землянці запанувала тиша. Надто різкий був контраст між романтикою розповіді й отруйною ненавистю ворога, щоб одразу можна було зреаґувати. Очі у Васька потемніли. Микола усміхнувся, лагідно торкнувся руки хлопця.
— Не звертай уваги. Хай несе лють у собі. Хай смажиться у власній злобі. Я розповідатиму далі. Ми знали про нескінченність еволюції, про те, що все можливе для розкутої людини, про незнищимість всього сущого в природі і в нас самих. І найголовніша думка: ти — єдиний господар свого майбутнього. Ти сам куєш свою долю. Твої думки, прекрасні чи підступні, ясні чи темні, нікчемні або величні, тчуть тканину індивідуальності. Твої брати, суспільство, вихователі дають тобі всі скарби віків, але від тебе залежить, що ти вдієш з тими цінностями. Силою сформувати нову людину неможливо.
На завершення бесіди вчитель говорив: "Живучи в світі, ви без упину користуєтеся чи-мось, уже створеним до вас. Ви ж повинні примножувати багатство, дане вам, як матеріально, так і духовно. І не з почуття якогось утилітарного боргу, а тому, що саме життя є невпинною творчістю, а зупинка в труді — смерть, розпад. Треба це усвідомити серцем. Хай у вас буде бажання допомагати іншим без упереджень і привласнень. Творячи щось, не вважайте це своїм. Ми — не господарі всесвіту, а лише творці безмежного походу до вічної таємниці".
А потім був політ. Дивний, легкий… Ніби на летючому кораблі з наших казок, і летів я з новими друзями над Україною, Росією, Казахстаном, Алтаєм, Китаєм, Океанією. Опускався на землю то в горах, то у заповідниках, на полях, розмовляв з ученими, садівниками, худож-никами, вчителями.
Люди в прийдешньому не жили "просто так" — аби жити, бо народилися і треба якось пройти свій вік. Людина не повинна "просто жити", а підносити себе, розкривати, вирощува-ти квітку свого серця і розуму. Кожен з нас вважав себе часткою вселенського орґанізму і ніс у собі відповідальність за всю космічну цілість.
Марія підкинула поліно в грубку. Розчулено глянула на командира:
— Як чудово, Миколо. Скоріше б кінець війні. Я стану вчителькою, щоб наближати світ прийдешнього, про який ви розповідаєте.
Микола помовчав. Ніжно подивився па неї, на її чорні палаючі очі, на рум’яні щоки. Це правда. Вона здійснить свою мрію. Доб’ється. Вона довела це своїм життям.
— Далі, далі, командире, — попросив Васько. — Все життя слухав би про майбутнє.
— А будувати прийдешній світ хто буде — дядя? — озвався Стецюк.
Партизани засміялися. В землянці поступово визрівала атмосфера ясності й дружності. Микола відчув це й радо повів далі свою розповідь:
— Усього не охопиш. Знаю лише одне — життя в прийдешньому — свято, але не роз-вага. Кожноденне свято творчості й праці. Чистою і високою стає любов, міцною — сім’я, людяними — всі дії жителів планети. Мати й материнство оточені найвищою шанобою. Ніхто не ображений, ніхто не обійдений, бо кожен може прикласти свої здібності, прагнення, вміння до діла, бо перед кожним лежить безкрайній шлях саморозкриття. Буває, постають небезпеки походів та польотів, траґедії ризикованих дослідів, але ці небезпеки ще сильніше приваблюють романтичні серця до величних звершень і подвигів.
Ми знайомилися з діяльністю астрономічних обсерваторій, з дивовижними працями вчених, котрі вивчали проблеми психіки та зв’язку з енерґіями космосу, передачі думки на відстань, проникнення в багатомірність світобудови. Ми вивчали творчість талановитих художників та садоводів, моряків, рибалок, металургів та будівників нових громад. В Океанії, на пустельному атолі було збудовано Космоцентр, де розроблявся проект "Воскресіння Прометея": там сотні вчених і техніків готували спеціальні кораблі й пристрої, які мали вирушити до далекої чорної зорі, щоб запалити її. Видатні вчені пояснили значення реалізації проекту для великого піднесення всього життя у системі.
Це була прекрасна мандрівка, чудовий життєвий урок. Учні бачили все, що потрібно для утвердження розуму, серця, душі, покликання. Вони наочно переконувалися у величі нашої цивілізації, у життєвості нашої моралі й етики.
Потім ми повернулися назад, до Дніпра. Знову почалися звичні уроки, праця в саду. Я вийшов на прогулянку до Дніпра, зупинився на березі. Бачив величну течію ріки, чув пісні з Лівобережжя. Вечоріло. Зорі засівали видноколо. Я задумався. Щось бентежило мене. В голові та грудях заболіло, запекло. Неясні спогади схвилювали свідомість. І тут вдарила бли-скавиця. Засліпила. Я захитався, впав. У голові потемніло. Віяв пронизливий, холодний вітер. Хлюпала дніпровська хвиля. Я лежав на мерзлому піску, а біля мене бовванів мій ста-рий, сивий двійник. Він сумно дивився на мене, і по тому, як розплющувались мої очі, він танув, ніби пасмо імли.