В такі хвилини нестямно сиділа в куточку залу очікування, не чуючи ні гомону солдат, ні гудків паровозів, ні галасу евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості — не хотілося жити.
Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Мороз сковував тіло.
Оленка кілька разів обійшла різні установи. Сподівалася знайти роботу хоч у яслах або дитсадку. Та все було зайнято. Сторож у дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісно дивлячись на неї, сказав:
— Не знайдеш ти своєї роботи, дівчино… Зараз робочі руки потрібні. Розумієш? Ру-ки… йди на завод. Житимеш у мене. Місце знайдеться. І шмат хліба також.
Оленка вдячно прийняла його запрошення. Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Рипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.
Разом з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено й сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона стискувала зуби й знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль.
Увечері поверталася до свого притулку. Гули від утоми ноги. Вона ввалювалася до кімнатки, падала на своє ліжко, відділене від інших ситцевою ширмочкою. Господиня, су-хенька метка бабуся з чорними добрими очима, ставила на тумбочку миску борщу. Він смач-но парував, але їсти не хотілось.
На ширмі ворушилась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бобонів:
— Фашистські орди рвуться до Москви. Після кровопролитних боїв нами залишено…
І так день за днем. Щовечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться нарешті радістю. Ні, все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це вже під ворогом.
Не можна стерпіти цього, несила.
Чому вона тут? Чому втекла з найтяжчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, й тут ой як потрібні руки, але там — потрібніші.
Клубочиться дим, палає обрій. Микола йде на тому тлі, страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд звернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Невже гнівається? Чим завинила вона перед його любов’ю?
Відповіді нема. Микола йде назустріч своїй таємничій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…
Отямилася від своїх марень. Схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.
— Чому ти не вечеряєш? Куди зібралася?
— Після скажу, ніколи…
Вискочила в заметіль, попрямувала на головну вулицю, до центру. Повз неї гримотіли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.
Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машин виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка й собі зупинилася. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки й ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито глипнула на неї.
— Чого тобі?
З машини виносили на носилках чергового пораненого. Він був обмотаний з ніг до го-лови. Лише обличчя виднілося з-під білого савана смерті. Великі блискучі очі і хрящуватий ніс — Оленка пізнала б їх з-поміж тисячі інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба!
Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулися, опустили но-силки на сніг.
— Дружина або наречена, — загомоніли в натовпі.
— Нетребо, голубчику… чи впізнаєте мене? — з надією запитала вона.
Очі пораненого запломеніли радістю. Він заморгав повіками, захрипів:
— Оленка… Царівна троянська.
Вона плакала, всміхалася.
— Нетребо, брате рідний! Хоч слово… про нього…
Дивилася з надією, стражданням: ждала. Очі згасли, заплющилися. Знову відкрилися.
— Про Миколу!? Знаю. Бачив…
— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.
— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова…
— Далі, далі, — підганяла Оленка.
— Він просив передати… Тобі… Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.
— Що? Що передати?
— Що любить. Що вірний.
— А ще…
Очі Нетреби згасли. В них з’явився неймовірний біль.
— Будь мужньою… Оленонько… Нема Миколи… Загинув, захищаючи переправу… Як герой…
— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!
Вона впала на сніг, обхопила руками носилки, благала в Нетреби:
— Ну скажи, що це неправда! Ну скажи, що ти… помилився!..
Санітари суворо відсторонили її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона підвелася з землі, знеможено рушила вулицею. Куди? Навіщо?
Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча в світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Лише тіні, тіні… Навіщо? Для чого?
Незчулася, як ноги принесли її до військкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Він за-просив сісти. Мовчав. Нічому не дивувався.
— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла Оленка. — Я не можу тут бути. Я втратила все… найдорожче… найкраще… Там… Я теж хочу туди, де він загинув.
Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Помітив без-одню муки, яку звідало юне серце, побачив передчасно поховану любов чи помітив глибину відчаю, з якої зароджується героїзм або відкривається прірва падіння? Зітхнувши, поклав долоню на її руку. — Добре, дочко. Направлю тебе на курси радистів. Їди на свою важку стежину, дочко. Іди…
СТРИБОК У НІЧ
Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито, викидає колоски. Деякі з них уже посивіли, оповивають себе й простір над полем тонким, ніжним пилком.
Стежечка в’ється поміж хлібами, обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї пишається молоденька берізка. Звідки вона взялася, хто її посадив? Дерев-це, ніби соромливе дівча, пустотливо хитає ніжно-зеленнми вітами, вклоняється голубій далині.
Навколо — пісня. Вона пронизує простір, ллється з кожної квітки, звучить у мелодії океану хлібів, у дзвоні жайворонів, у шепоті оксамитних трав. Вона зринає з рідної землі, лине вгору, мчить у безмірнім дивоколі разом з пухнастими хмаринами.
Мовчать Микола й Оленка. Йдуть стежиною тихо, мок заворожені. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.
— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.