Він довго сміявся, витирав очі хустинкою. Потім сказав:
"Ну й диваки ці комуністи. Роблять з дітей маленьких філософів. Замість того, щоб просто жити, їсти, пити, гуляти, радіти машині, револьверові, пригоді, вони глибокодумно міркують: а навіщо це? Хлопчику мій! Техніка не має жодного відношення до моралі! Танк зроблено для того, щоб убивати, чи він німецький, чи російський. А ложку, щоб їсти. Їдять усі — і комуністи, і — як ви кажете — фашисти. На вогні варять суп і нам, і вам, хіба ж во-гонь думає про ідеологію того, хто його запалив? Ти станеш інженером, побудуєш машину, яке тобі діло, хто сяде в ту машину — бандит чи закоханий? Тобі приємно, що вона — твоя машина — швидкісна, комфортабельна, найкраща в світі. Твоя честь майстра захищена, ти добре зробив свою справу. Все інше — не твій інтерес".
Учителю, я міг би йому сказати багато, дуже багато. Я міг би заперечити, що творцеві не все ’дно, чи його витвір породжує лихо чи радість, несе втіху людям чи розпач. Та я ба-чив, що нічого це не дасть, що моя мова для нього, мов писк комара. Я лише додав, що бачи-ти вдоволення на лицях людей від твоєї праці приємно. Він згодився і сказав, що німецькі майстри високо цінуються у всьому світі, і я стану щасливою людиною, здобувши фах у найкращих на планеті знавців. На тому ми й розлучилися. Тільки мені на душі чомусь пога-но. Так, ніби я з’їв мила або ще чогось гидкого. Якась недомовленість, приниженість. Хоч би скоріше вирватися з цього ворожого пекла, учителю. Щоб не фальшивити жодною думкою, жестом, словом. Я подумав: що таке щастя? І сказав сам собі: бути самим собою завжди, всюди. Це — велике щастя.
Говорить Василько Кремінь
— Я хотів іти з братом, але він шепнув, що треба поодинці, бо в нього з’явилася цікава думка. Я ввійшов до кабінету сам. Офіцер байдуже поглянув на мене, відчувалося, що ми йому набридли. Він лише запитав моє прізвище, ім’я, хто мої батьки, чим я цікавлюся. Я відповів, що люблю пригоди, романтику, далекі мандри. Він пожвавішав, пообіцяв, що я мо-жу стати моряком у флоті рейху, побачу далекі країни, екзотичні острови, моря. Я сказав, що дуже радий буду побачити Німеччину, інші країни і стати моряком. Він махнув рукою, звелівши, щоб я йшов геть.
Говорить Сергійко Кремінь
— Як тільки я став на порозі, офіцер роздратовано запитав, чого мені треба, що я забув сказати. Я щось пробурмотів, а він гаркнув, щоб я забирався геть і послав замість себе когось іншого. Хоч мені й було страшно, але я зрадів: німці мене не записали, бо прийняли за Ва-силька. Ви розумієте, учителю, що це дає шанси дещо зробити?
Розповідає Галя
— Мені було чомусь страшно. Не знаю, чому. Офіцер був такий люб’язний, він кілька разів обійшов довкола мене, потім щось шепотів солдатові, котрий записував. Він говорив ласкаві слова, називав мене чарівною перлиною, що зросла не в належному місці. Щось мо-лов про те, що й найкращий алмаз — лише сірий камінець, котрий валяється в пилюці, доки він не знайдений знавцем і не одшліфований ювеліром. Він називав мене таким алмазом і обіцяв, що в Німеччині знайдуться добрі ювеліри.
Учителю, мені гидко й страшно. Таке враження, ніби мене торкалися кільця гадюки…
Розповідає Юля
— Я анітрішечки не боялася фашиста. Усміхалася на всі зуби. І він усміхнувся. Поля-пав мене по спині, сказав:
— Весела дівчинка. Знахідка для цінителя. Ти філософію любиш?
— Ні, — засміялася я. — Ми такого не вивчали. Історію люблю, географію.
— Слава богу, — вдоволено мовив він, — А то твої товариші вельми люблять глибокодумність. А навіщо вона? Від тих роздумів болить голова, чи не так, крихітко?
— Так, так, — закивала я.
— Гут, гут, — зрадів офіцер. — З тобою у нас діло ніде хутенько. Хочеш поїхати до Німеччини?
— Ще й які — заявила я, а сама собі подумала: "Разом з нашими військами, котрі туди ввійдуть".
— Чудово, чудової — похвалив мене офіцер, а сам ходив довкола, мов кіт біля миші. — Запишіть її разом з тією… що в неї золоті коси. Для мене…
Учителю, що вони хочуть з нами зробити? Я передчуваю, що нас можуть розлучити з вами. Там, у кабінеті, я сміялася. А тут мені хочеться плакати.
(З щоденника Громограя)
"…Ваша сповідь — камінь на моє серце, любі діти. Картаю сам себе, що не зумів вчас-но вивезти вас у глибину країни. Тепер таке випробування, яке, може, завелике для ваших незагартованих душ.
Офіцер поїхав, обіцяв, що буде чекати нас у своїй резиденції на Дніпрі. У селі за пов-ноправного господаря Онопрій. Загітував ще кількох односельчан до поліції, тепер вони лю-тують: розшукали колишнього голову сільради Мирона Семенця, посадили під замок. Обіцяють відправити в район. А там одна дорога — до ями. Доходять чутки, що в районі вже розстріляно кількасот людей: активістів, комсомольців, службовців. Шукали Герасима Сте-пановича, голову колгоспу, але той безслідно зник. Мабуть, відступив з нашими військами.
Сьогодні Онопрій замкнув нас у класі, сам чергує в коридорі. Каже, що завтра одведе всіх до дебаркадера, так звелів офіцер. "Свіжатинка для начальства, — злорадно пояснив юда. — Гарний презент виховали для нових господарів, пане вчителю!" Я не відповів йому жодним словом: про що говорити з перевертнем?
Діти зібрали в торби свої бідні пожитки, полягали — хто на партах, хто на підлозі. По-шепки перемовляються…
— Може, у вікно? — запитує в когось Гриць.
Бачу, Толик підкрадається до вікна, виглядає. Потім вертається до Гриця, ледве чутно відповідає:
— Гад, поставив ще й під вікном вартового.
— А якщо гуртом? Він не встигне вистрелити.
— Небезпечно. Дівчат жаль. Якби самі хлопці.
Голоси замовкають. Діти сплять чи лише прикидаються сонними. Я тихенько підходжу до вікна, дивлюся на кружало місяця, вже ущерблене збоку. Зорі далекі, холодні. Вони такі байдужі до людських мук і сподівань. Особливо це відчутно тепер, при найвищій напрузі душі.
Хто ж така людина? Хто ти, чоловіче, серед міріад блискучих полум’яних світів? Тугий клубок живого болю? Нерв природи? Може, наша мука, то біль цілого світу, тільки ми ще не можемо збагнути цього, відчути?
Ах, роздуми, роздуми! Палючий біль мозку, що полонить себе вічними протиріччями. Як вийти з їхніх лабіринтів? Як діяти, щоб завжди була певність?