Як затихнуть громи стоголосі,
Як замовкнуть музика й слова,
Серце мови огняної просить
І в душі мовчання ожива…
и тоді прислухайся до тиші,
В ній нечутно калатає дзвін,
З вічності таємний вітер дише,
Заклика до полум’яних змін…
Небосхил прадавні руна пише
І шепоче дивну казку він…
Не забудь, не одвернись від неї,
У глибинах серця схорони.
Пролети над рідною землею
І посій на батьківські лани…
Збереже празоряне насіння
Подих материнської весни…
У прийдешнє виросте пагіння
Понад віковічні бур’яни,
Зродиться крилате покоління
Без руїн, і смерті, і війни…
Микола відчував, як з кожним акордом у змучене тіло вливаються сили, в грудях пливе тепла хвиля, сповиває, знімає втому, заспокоює.
— Гарно, як гарно, — шепотів він. — Тануть сумніви… Я вірю… Буде крилате покоління… буде світ без війни… І все це ми — наші сучасники. Без нас того світу не було б, не звучала б та пісня, що я почув тепер.
— Ти збагнув, — задоволено кивнув прийдешній. — Я радий.
Миколі стало легко. Щось облетіло з нього, біль затихав, слова прийдешньої людини жаринами дотикалися серця.
— Ти запам’ятав мене? Я з тобою. Я завжди поруч. І навіть тоді, коли ти забудеш мене, я — єсть. Знай, що я ждатиму тебе.
— Де? Коли?
— В прийдешньому, визволеному світі. Вір і змагайся. І дітям своїм покажи новий світ… далекий світ нащадків наших, коли вся планета буде оновлена і збратана.
— А чи зможу я, розтерзаний, розбитий?
— Зможеш. Бо це ти і сучасники твої збудуєте його, захистите, освятите своєю лю-бов’ю. Не забудь видіння грядущого, передавай його іншим. — Яке ж воно? Ходімо, я пока-жу. Це зовсім недалечко… Адже новий світ у тобі. Пам’ятаєш, як ти мріяв про нього з дітьми?
Прийдешній поклав гарячу долоню на Миколине чоло, і той відчув обпікаючий жар.
РУКИ ДРУЗІВ
Які тривожні, які страшні дні.
Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Яка жахлива тиша!
Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?
Кожен звук насторожує, лякає, тривожить.
Сну нема. Темні вікна.
Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.
За сліпими вікнами ходять тіні. Виє вітер. Шарудять по шибках гілки дерев.
— Мамо, хтось шкребеться в двері…
— Спи, Маріє, то здалося…
— Та ні, мамо… не здалося… хтось ніби стогне…
— Ввижається…
— Я піду, подивлюся…
— А коли хтось лихий… Страшно, Маріє…
— Мамо… стогне… Може, хто з наших…
Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна. Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою закрутки.
— Хто там?
Тиша. Нема відповіді. Лише чутн приглушене постогнування.
Марія, зважившись, відчиняє двері. Виходить на ґанок. Придивляється. Злякано щу-литься. Що це? По землі повзе людина, торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова — ніби шелест:
— Свої…
Марія злякано наблизилась, схилилась. Мокра брудна гімнастьорка, криваві патьоки на ній, обличчя в крові й багнюці. Свій!
— Мамо, — покликала вона.
— Що, Маріє, — пошепки озвалася мати з сіней. — Хто там?
Старенька вийшла, уздріла пораненого солдата і вже ні про що не запитувала. Удвох з дочкою понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.
Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кину-лась до нежданого гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розпанахала ножем гімнастьорку.
Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів отаке? Як вижив? Груди прострелені в кількох місцях, смертельним розчерком пройшла куля по скроні. Чорна кров запеклася біля вуст.
Мати сплескувала долонями, беззвучно заплакала, шепочучи:
— Синочку, рідненький… Та яка ж доленька твоя страшна…
— Мамо, знайдіть йод. Несіть чисте полотно. Швидше.
Марія, змахуючи з вій пекучі сльози, знімала з солдата пошматовану форму, чоботи.
— Ти серед своїх, друже, — примовляла. — Тепер ти житимеш… Ще не всі стежки, дороги сходжені тобою… Видужуй, живи.
ЛЕҐЕНДА
Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли солдата, з’явилася могил-ка. Жінки, котрі копали могилу, розповідали, що в останню мить, стоячи над ямою, затулявся боєць кобзою від ворогів, ніби хотів віддалити невблаганну смерть. Люди обклали могилу дерном, поставили стовпчика. І кожного ранку клали до нього свіжі квіти або пучки золотого колосся.
А поміж народом покотилася чутка. Її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від се-ла до села.
Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце й сутінки випадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає кобзу, і в просторі чується грізна мелодія. На її закличні звуки казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. Мертвий боєць стає на чолі колони месників, веде її у вічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі.
А на обрії, там де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми фашистських вояків, виростає могутній грім грядущої Перемоги.
Інтродукція
ПРИВИДИ МИНУЛОГО
Гості помовчали, ніби осмислюючи почуте. Потім хтось з них запитав:
— І так триває досі? Квіти вічно розквітають на цій летендерній могилі? Хто цим кло-почеться? Невже заради однієї леґенди варто так багато морочиться?
— Варто, — твердо відповів Юрій Іванович. — Для нас це непросто леґенда. Це частка життя народу — глибокого, втаємниченого, про яке не могли й подумати всілякі там "маґістри астрономії", котрі проміняли обсерваторії на оруддя гестапо. Ви можете самі зрозуміти з моєї розповіді, що поранений, змучений солдат-композитор переміг тоді, в той страшний день, цинічного ворога.
Фон Шварцові здалося, ніби його хтось цвьохнув канчуком по обличчю. Він опустив погляд донизу, щоб не видати своїх почуттів, заховався за спину сусіда.
— Звідки ж усе це вам відомо? Такі подробиці? — трохи скептично озвався сухорля-вий, жовчний учений з ФРН.
— Я був свідком усіх тих подій, — відповів Юрій Іванович. — Я і є той хлопчина, кот-рий захоплено слухав воїна-пісняра. А потім я носив квіти на його могилу. Але на цьому не скінчилася дивна історія.