Яка ніч надворі! Небувала гроза…"
Мелодія третя
СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ
Взвод розмістили в невеличкому приміщенні клубу села Зеленьки на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули просто на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли сіткою трасуючих куль, спалахами снарядів.
Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогни-ка, ні звуку. Ніби вимерло все. Десь там, трохи вище по Дніпру, Сміяни… Оленка, мати, дід Василь… Чи може, їх уже й нема? Може, залишився один попіл, згарище та вогненний ха-ос…
Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував недавнє минуле. Про-майнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки… Їхнє кохання. Тугий живіт, а в ньому удари нового життя. Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, котрий так і не стає реальністю?
Ранком він піде в бій… разом з товаришами, яких майже не знає. Люди з усіх усюд. Вони зібрані разом ґіґантським вихором історії. Зібрані, щоб стати на дорозі руйнівного во-рожого потоку. Що буде з ними?
Згадалася леґенда, що її розповів дід Василь. Леґенда про істину. В ній великий смисл життя й пошуку. Прагнення до світла, до таємничої мети буття. Не готовий результат, вичи-таний у книгах чи подарований батьками… а болісний особистий досвід, сповнений муки й горя. А часто й смерті. Може, й він умре на цій кручі — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не загинув. Щоб виріс справжньою людиною. Хто в них народиться — син чи донька? Морозець остраху прокотився поза спи-ною Миколи. Не буде нікого, якщо повінь свастики заллє рідну землю.
Ясно, ніби наяву, перед ним випливла якась страшна, символічна картина: йдуть, кре-шучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а під ними — посиніле тільце дитини з розплю-щеними очима. Микола ледве стримався, щоб не закричати від болю. Ні, її і! Краще всім по-мерти в чесному бою, ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які відходили на схід, залишаючи рідні місця.
Біля клубу почувся гомін. Заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, розбіглися. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридливий тягар. Треба відпочити, незабаром бій, зустріч з ворогом лицем до лиця. Треба бути сильним і зібраним.
Він підійшов до дверей клубу, ступив до коридору. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік із шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виникали з темряви і на-ближалися до мерехтливого світла, щось записував на клаптику паперу.
Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він усе життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як улюблену дружину, як дитя. І такий же мовчазний, як земля, такий же вірний, як вона, такий же спокійний і впевне-ний у собі. Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали.
Він піклувався раніше про сіялки і культиватори для поля, а тепер виводить свою друж-ну, роботящу бригаду на інше поле, для іншого посіву.
"З такими не згине рідний край, не пропаде, — подумав Микола, заглянувши в спокійні очі агронома. — Вони — сіль землі, його основа. Доки ось так упевнено мозолясті руки три-матимуть зброю, як плуг і косу, — не панувати чужинцям на нашій землі!"
До сержанта наблизився хлопчина років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— А ти куди? — здивувався сержант. — Малий ще. Катай додому.
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопчина.
— Що значить — сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — Живе в далеких родичів. Ти Юрку, справді йди. Рано тобі в партизани.
— Товаришу агрономе, — чорні оченята Юрка сповнилися вологим блиском, — хай дасть. Я все ’дно піду. Щоб я вмер, піду!
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі бу-ли невинні, лагідні, а десь у їхній глибині зачаїлася недитинна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дай йому карабіна…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся. Агроном з жалем по-хитав головою, перезирнувся з Миколою.
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка.
Микола глянув на хлопця.
— Ти вмієш грати?
— Угу, — кивнув Юрко. — Люблю музику, пісні. І день і ніч слухав би. А ви музикант — еге? Ось у вас на плечі, в футлярі, кобза? Еге?
— Вона, — важко всміхнувся Микола.
— Заграйте, — благально попросив Юрко. — Хоч одненьку пісню. Я ще ніколи не чув кобзи.
— Добре, — згодився Микола, добуваючи кобзу з футляра. Сівши на ящики з патрона-ми, він підстроїв її, взяв кілька звучних акордів.
Перед очима попливли рідні ліси, материнська хата, Оленка серед пишних гвоздик. Біль стискав серце, переливався в слова:
Десь моя далека тиха гавань,
Спить причал-хатина у саду…
Угорі ширяють чорні ґави,
Вічну провіщаючи біду…
Підняв обличчя від кобзи, глянув перед собою. У двері кімнатки зазирали бійці, вуса-тий сержант змахував сльозу з вій. Агроном, зітхнувши, здивовано поглянув на Миколу.
— Імпровізуєте? — здивувався він. — Бо я щось такої пісні не пригадую.
— Я композитор за фахом. Скінчив консерваторію. Був у Сміянах завклубом.
— Пригадую, — зрадів агроном. — Виступали у нашому райцентрі. Ось бач, — хіба думалося, що так зустрінемося? І в нас уже йшлося до того, що буде гарний оркестр. Юрка ось хотіли послати в Київ учитися, в музичне училище. Рояля купили для клубу. Так війна ж. На роялі так нікому й разу заграти не довелося.
— А рояль де? — зацікавився Микола. — Тут, у клубі?
— Атож, на сцені.
— Можна спробувати?.. Може, востаннє…
Микола, обережно ступаючи поміж сонними бійцями, пробрався до сцени, легко ско-чив па неї, одгорнув завісу. За нею стояв новенький рояль. У коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола поклав кобзу й автомата на підлогу, підняв кришку рояля, сів на табуретку. Поворушивши пальцями, пробіг по клавішах. Чиста лагідна мелодія порушила тишу, відлунюючись у закутках клубу. Біля дверей заворушилися солдати, селяни, заблищали захоплені оченята Юрка.