— Що з тобою, Оленонько? — занепокоївся Микола.
— Стукає, Миколо, — якось дивно мовила Оленка.
— Воно?
— Ага. Дай сюди руку. Приклади. Чуєш? Чуєш?..
Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, схвильовано слухав, як там, у таємничому замкнутому світі, тріпотіло нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу, воно зріло в лоні Оленки, дівчини з київських садів, коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він вдячно поцілував Оленчині очі.
— У пас буде дитя, зіронько. Наше дитя. І ми ще більше любитимемо одне одного. Правда?
— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття. Одне з почуттів. А я живу тобою, ще не-народженим дитям, нашим майбутнім.
Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Від Києва долина-ли глухі удари.
— Що це, Миколо?
— Не знаю, — тривожно відповів Микола.
На капітанському містку почувся гомін. На щоглі раптово замовк динамік, над паро-плавом, над Дніпром, над широкими луками полинув не знаний давно грім, будячи людей великої країни на страшний і траґічний герць…
Микола мовчав. Сидів непорушний і закляклий, все обнімаючи дружину, немов хотів захистити ще ненароджене Дитя…
(З щоденника Громограя)
"…Тривожна ніч. Не сплю. Не можу заснути.
Обходжу кімнати моїх вихованців, зупиняюся над ліжками. Дивлюся в рідні обличчя.
Повновидий місяць схиляється до заходу, заглядає у вікно, кидає примарні полиски на підлогу.
Тихий подих дітей, неясне бурмотіння вві сні, спів соловейка в гущавині посадки. Чому ж мені бентежно, болісно?
Розметав ковдру Вітько, ліг ниць, обнявши сильними руками подушку, ніби рідну зем-лю, дихає вільно й тихо. Що йому сниться, як діє у снах його невгамовна душа?
Місячний промінь упав на чоло Толика. Повіки хлопця чутливо тремтять. Якісь дивні, неясні слова зриваються з його вуст. На тумбочці розкритий блокнот, олівець. Він щось пи-сав перед сном.
З ліжка схопився Ванько Першоцвіт, загорнувся в простирадло, тінню поплив до вікна. Зупинився, дивиться на кружало місяця. Щось бурмоче. Я обережно підійшов до нього, об-няв за плечі.
— Ходімо, ходім, Ванько. Спати, спати…
Очі хлопця розплющені, але він не бачить довколишніх предметів, погляд втоплений у якусь небувалість. Покірно лягає в ліжко, знову дрімає. Це з ним трапляється інколи, коли місяць вповні. Лікар заспокоює мене, каже, що це буває в багатьох дітей, доки вони не визріли, не стали дорослими.
Десь загриміло, прокотився над дніпровською далиною удар — раз, вдруге.
Я вийшов на ґанок. На сході жевріла зірниця, вирізнялися темно-сині зубці лісу. Понад селом котилася луна. З північного заходу, від Києва, знову пролунало кілька глухих ударів. Вибухи? Мабуть, маневри.
З-за лісу вигулькнуло кілька літаків, вони блискавично пролетіли над Сміянамн, зникли за дніпровськими кручами. Обриси якісь дивні, незнайомі, та й мотори дзвенять тонко, про-никливо, не по-нашому. Невже?..
Серце стугонить несамовито, гупає в груди, як молот. Воно вже, мабуть, знає істину.
Війна!
Всі наші роздуми, міркування, плани — все-все розлітається, мов сухе листя за вітром. Зловісний ворожий меч змахнувся на нашу землю, нищачи людські долі, спопеляючи творчість, насміхаючись над віковими надбаннями кращих умів людських. Як сталося, що люди не зуміли загнуздати агресивні сили? Скільки сил і старань було витрачено нашою країною, щоб мир у світі зберегти.
Думаю про своїх дітей. Рідні мої, безталанні квіти, що буде з вами? Як сказати вам про це? Тепер уже непросто планувати ваші долі: держава збиратиме всі сили для герцю з воро-гом. Треба думати самим, радитися з учителями, з районом.
Якщо фашистів зупинять, тоді не страшно.
А якщо…
Боюся навіть думати…
Уже всі знають. Зібрав старшокласників у клас, повідомив, що фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Ворожі армії перейшли кордон, наші міста бомбардовані. Червона Армія героїчно захищає рідну землю.
Грім цих боїв докотився до класу, вогнем пожарищ обпекло всіх. Ніби зупинена мить проявилася у кожного в очах.
— Ох, і дадуть же їм, падлюкам! — стиснувши сухого кулака, посварився Ванько Першоцвіт. — Знатимуть, як потикатися до нас! Це їм не Франція чи Бельгія!
Насупив руді брови Женько Сом, поклав перед собою руки на парту, зосередився. Мов-чить. Тільки вуста ворушаться. Може, бачить себе за кулеметом, за штурвалом бойового літака?
Дивиться здивовано, добродушно-жалісно Вітько Гора. "Як же це? — читається на йо-го повновидому обличчі. — Навіщо? Так гарно — виходити в поле, сіяти хліб, гуляти в лісі. Навіщо ж знищувати усе це?"
— А чому наші яструбки допустили фашистів до Києва? — Гриць Діброва блиснув очима. — Чому не збили галів на кордоні? Чи, може, не знали?
Василько і Сергійко Кремені запитливо дивляться на мене:
— А нам можна піти добровольцями? Щоб у розвідку? — Очі іскряться, в них відсутній страх чи тривога.
Толя Вогник відкрив зошита, хутко щось пише олівцем. Брови, мов підняті ножі, тонкі ніздрі роздимаються. Олівець ламається, він бере іншого. Вся душа його десь там, де грим-лять вибухи, де стогнуть поранені, де палають пожежі.
Марта Стеблина щулиться, ніби від холоду:
— Не може бути, учителю! Вони ж підписали угоду про ненапад. Чи вони не люди? — Розводить маленькими руками, скрушно похитує головою.
Юлія Буйна задерикувато стріпнула своєю гривою, підняла руку, прохаючи слова.
— Підемо медсестрами. Ми ж усі пройшли курси.
Жалісно тремтять вуста Галі Кревної:
— Іване Йвановичу… Там же діти гинуть, матері… Невже у ворогів нема дітей? Хто ж їх позбавив серця?
Катя Гірка взяла золоту косу в зуби, кусає її, хвилюючись. Мовчки обняла свою сусідку Іванку, притислася до неї.
А Іванка Черпінська вся випросталася, наче ластівка перед польотом. Очі гострі, пронизливі. Дивиться на мене вимогливо й благально:
— Іване Йвановичу, вони що ж, прийдуть і сюди? Скажіть — вони не прийдуть?
— Діти, ви вже не маленькі, — тихо відповідаю їм. — На нас напали сотні потужних дивізій, озброєних всією загарбаною промисловістю Європи. Ви ж чули про це по радіо.