— А голова колгоспу? — засумнівався Микола. — Він може впертися. Нам же потрібні інструменти, рояль.
— Підкрутимо, де треба, якщо впреться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гри-зи за горло. Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь! Жінка теж музикант?
— Ні, вона вчителька. Хоче в школу. Теж в Сміянах.
— Оце да! — радів секретар. — Геройське діло. Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Рекомендую в дитбудинок. До Громограя. Знаєш? Чудовий дядько. Колючий, непримирен-ний, але з того тіста, що й Макаренко. Там дітвора славна. Гарний колектив. Обсерваторія, гуртки. А ти поможеш їм у самодіяльності. Жінка комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор! Ураган!..
Нетреба плескав Оленку по плечу, гуцав дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб рвався догори. Він сміявся, підморгував.
— А жінка в тебе — богиня. Афродита. Діана. Як звати? Оленка? Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки в святкові дні. Гріх цілувати щодня, ніби їсти борщ. Ха-ха! Молодця! Радий за вас. Такі б усі — завтра комунізм…
Прощалися весело, по-товариському. Нетреба обіцяв підтримку матеріальну й мораль-ну.
— Навідаюся. Тим більше — влітку. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу по-бачити діда твого. Зобидили його. Жаль. Тут у райкомі партії вже розбиралися. Сміливі заміри були в старого. Далекосяжні. Тільки ж знаєш — консерватизм страшний. Інерція. Та й дідуган трохи містик. Захоплений утопіями. Найшла коса на камінь. Але голова багатюща. Ти його слухай, а своє роби. Передавай йому вітання. Хай Оленка порадиться з ним, підуть разом до Громограя. А я натисну в райвно. Бажаю щастя! Ну й геройські душі! Корчагінці!..
Вони пішли, а Нетреба ще довго ходив по кабінету з сяючими очима, радіючи якимось своїм думкам…
ХЛІБ І МУЗИКА
Герасим Степанович невдоволено сопів, дивився посоловілими очима на папірець, яко-го поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:
— "Культвідділ" … — Умгу… — "Посилаємо… для піднесення…"— Ти диви — піднесення! Що тут підносити — не розумію… "Для орґанізації музичних і хорових колективів…" Гм… колективів… Єрунда якась…
Він глипнув на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно.
— Дивлюся я на тебе, Миколо… Дивуюся… Чого тебе припхало назад до Сміянів? Учився, учився… і на тобі! Я гадав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову нашу грязь місити. Спати закортіло? Тут у нас вже є один… Іван Горпинин. Добре спить! Хе-хе!
Миколині очі блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете — грязь місити? Це правда. До сих пір щось не рухається у нас справа культури. А вже пора б! Людям — ось як! — Микола провів ребром долоні по шиї, — неробство набридло. Хочеться чогось яснішого від сивухи.
— Ну-ну! Ти не натякай!
Та я не про вас. Чому дехто до самогону припадає? А тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічим зайнятись після роботи…
— А ти даси? Даси їм роботу — після роботи? — єхидно хмикнув голова.
— Не роботу після роботи, — сердито відрізав Микола. — Треба душу людей звесели-ти красою, гармонією… Коротше, нам треба піднімати культуру. Ми ж пісенний народ, не можна забувати про це. Я вийшов з села, вивчився, і мені хочеться, щоб мої сільські ровес-ники та батьки також відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте, для чого повернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковсь-кого.
— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй! Та я тобі по правді скажу: після роботи люди й плю-вати не схочуть на твою культуру! Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи кру-тять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки. Головне — це хліб, м’ясо, молоко! Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…
На Миколине чоло набігла тінь. Він встав, нахмурився.
— Ну, ну! Вже набичився. Що я таке сказав? Іди, раз кортить, піднімай культуру, давай музику. Ми послухаємо. Тільки нікому буде грати її. І ні на чому…
— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Орґанізуємо хор…
— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить від думок, не знаючи, де взяти грошей на авто, а йому — рояль! І не думай! Іди, поки я не розсердився!
— Герасиме Степановичу! В районі обіцяли підтримку.
Набрякле обличчя голови зробилося буряковим, добродушні очиці стали злими, колю-чими.
— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо, по дідовій стежці йдеш! Дивися, щоб і тобі того не було…
— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо й без вас. Я думав, що ви… що у вас… а ви…
Він хряснув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Зда-лека чулася протяжна пісня, підгортаючи картоплю на городах, співали дівчата. Микола по-стояв, послухав. Радісно засміявся й попрямував через колгоспний двір до клубу.
Е, ні, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось глянь, навіть працюючи, дівчата співають!
Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола глянув на небо. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?
— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!
Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, невдоволений го-лос:
— Що таке? Кого там чорти носять?
— Одчиняй, Іване!
— А хто це?
— Микола Горенко.
Двері з рипом розчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв дебелий хлопець з пом’ятим, заспаним лицем. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він підкладав під голову замість подушки. В нечесаному чубі застряли лушпайки соняшникового насіння, со-лома. Іван глипнув на Миколу, винувато всміхнувся.
Горенко ввійшов до залу. Глянув на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані черво-ним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою.