Побачив біля в’яза дві мерехтливі тіні. Ось вони перетворилися в одну. Дід Василь ба-чив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянувши на зірки, на туман, що сповивав срібним серпанком широкі води, старий Сміян задоволено хит-нув головою.
От уже і його онук, улюблене дитя одиначки Марусі, став дорослим, ступив на стежку зрілості. Все йде, як і має йти. Життя продовжується. Нові душі відкривають нові світи, шу-кають свої шляхи. Може, хоч вони не знатимуть манівців, по яких бродили їхні діди та бать-ки. Може, вони утвердять ту нову, невмирущу правду, за яку проливав кров він зі своїми друзями.
Дід Василь зітхнув, сів у човен й, потихеньку веслуючи, знову поплив до села.
СХІДНА ПРИТЧА
Десь опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що ста-лося. Розчаровані й вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами.
Зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні хтось сидів, мерехт-ливе сяйво місяця вирізняло темну постать. Жевріла люлька.
— Дід, — прошепотів Микола.
— Ходімо до нього, — попросила Оленка.
Пролунав тихий акорд струн кобзи. Микола застережливо зупинив Оленку.
— Дід імпровізує… Послухаємо.
Дід Василь вдивлявся в зоряне небо й тихо, повільно, ніби тільки для місяця, почав ніжну й сумовиту мелодію:
Срібна нитка печалі, срібна нитка надії
Простяглася у даль, простяглася у світ…
Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє
Таємниче мереживо літ…
Я тебе заколишу, як мати дитину,
Ти мужній і зростай у колисці моїй…
А як поклики сурм понад світом полинуть —
Будь готовий вступити у бій…
Збережи, схорони
Серця цвіт серед ночі химер,
Під крилом сивини
Голос давньої казки не вмер,
Ти посій на лани
Тиху радість, що зріє тепер…
— Яка дивна пісня, — прошепотіла Оленка. — Скільки в ній віри й надії. Невже це в нього виникає ось так… зненацька?
— Мабуть, не одразу, — всміхнувся Микола. — Ми чуємо лише результат.
— Підійдімо до нього.
Молоді наблизились до човна. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка сіла біля нього, притислася Щокою до старої шкарубкої руки, поцілувала її. Дід Василь серцем відчув той чистий порив, у його душі щось здригнулося, затепліло.
— Чули пісню?
— Слухали, дідусю… І дивувалися. Незвично бути присутнім при народженні чуда. Для мене це справжнє чудо!
— Чудо в усьому, доню, — ласкаво відповів дід Василь. — Кожна цятка життя, кожна іскринка сущого — чудесна, якщо серце й розум людини відкриті… й сповнені щастя. Розум ненависний, хиткий, сповнений сумніву та жовчі, неспроможний збагнути чудо життя чи творчості. Ти щаслива, тому й торкнулося тебе чудо цієї ночі, моєї пісні, сяйва срібен-дива.
— Срібен-дива? — стрепенулася Оленка. — Що це?
— Як то що? — посміхнувся дід Василь. — Ось він — у небі пливе, на срібному човні. Володар ночі. Кумир наших прадідів.
— Не чула такого…
— Якось я читав одне дослідження по міфології давніх слов’ян про Дивів, — озвався Микола. — У Югославії й тепер живуть леґенди про братерство Дивів, чарівних істот, яких інколи, мовляв, можуть бачити люди. Є навіть Дивська планина, тобто полонина, гірські лу-ки, де вони немовби збираються в зоряні або грозові ночі.
— Правда твоя, — згодився дід. — До візантійства наші прадіди вірили в існування Дивів, як могутніх стихійних істот. Кожна стихія, кожне природне явище мало свій леґендарний вияв у образах Дивів…
— Олюднення природи, — прошепотіла Оленка. — Це прекрасно.
— Добре сказала, доню. Хто відчув свою спів’єдність з природою, свій родинний зв’язок, той уже не буде ворогом для матері сущого. Пригадуєте "Слово о полку Ігоревім"? Там є кілька натяків про Дива.
— Одне з темних місць "Слова", — стрепенувся Микола. — Яких тільки фантазій не накручено довкола цього поняття: і казкова птиця, і соловей-розбійник, і звіроподібна по-твора, яка сидить на дереві… а потім падає на землю.
— Не треба жодних вигадок, — сказав дід. — Див у "Слові" — то головний кумир ви-димого світу, то яскраве небесне склепіння. Диво-коло, Мати-Діва древніх. Наш давній Див перейшов до інших народів і в санскриті й сьогодні означає "небо", "день". У "Слові" так і сказано, що "Див упав на землю", тобто небо упало на землю, тьма світ закрила, світогляд батьківський розсипався під навалою чужинців. І все-таки "Див кличе в раху древа", тобто в сучасних термінах — до єднання, до гармонії, до спільноти… бо рах, рай, рха в прадавній етимології означає цілість, світло, правду, єдність, братерство. Єдність давнини, древності, — ось куди кликав леґендарний Див…
— Справді, — здивувався Микола, — так просто? Рахувати — об’єднувати числа, предмети. Неряха… людина, яка нехтує чистотою, порядком… Прах — розпорошеність, по-раху… І навіть рахта — назва святкових днів сонцевороту, коли люди єднаються, підтверджує це.
— От бач, — усміхнувся у вуса дід, — ти й почав розмотувати ниточку. Головне — мислити не упереджено. Отже, Диви прадідів були не якісь боги, що прагнуть жертв та поклоніння, а скоріше — уособлення самого творчого духу народу, його персоніфікація. То-му й чув автор "Слова" поклик давніх Дивів до братерства, до нерушимості… до епохи Трояна, бо тріада світил — Сонця, Місяця й Зорі — завжди була знаком монолітності. А чужинецькі зайди знали це наше прадавнє обожнювання першоджерел всесвіту й, приходячи з вогнем і мечем на нашу землю, нав’язували нам і свої часто жорстокі, принижуючі культи, зароджені в чужих краях, в чужих народах. А втім, що це мене повело до риторики? Оленка вже, мабуть, дрімає. Приспав я тебе, дитино.
— Ні, дідусю, — прошепотіла Оленка. — Ваша мова для мене, мов казка. Всю ніч слу-хала б.
— Це тому, що ти щаслива. Правду я кажу?
— Щаслива, дідусю. Тільки щастя моє якесь неповне… Я ніби маленька дівчинка, що лягла спати в убогій хатинці, серед злиднів, а прокинулася в осяйному, казковому краю. Все мерехтить, виблискує чарівними барвами… а що воно — невідомо.
— Треба прокинутися, доню. Треба вивчати той невідомий край. Він у твоїй душі.
— А коли це сон? — з острахом запитала Оленка. — Тоді знову буде бруд… І сіра дійсність…