Хто ти?

Сторінка 159 з 162

Бердник Олесь

— Гординя тебе обуяла. — Дядя Митя встав зі стільця. — Не навчило тебе нещастя. Ой, не навчило.

— Навчило, — усміхнулася дівчина. — Ще й як навчило. А тепер — попрощаємось. Я не хочу робити вам боляче. Бувайте здорові.

Дядя Митя мовчки рушив до дверей, при виході натягнув картуза на голову, буркнув через плече:

— Покаєшся, та буде пізно. Прощай.

Він вийшов. Стало тихо.

Оксана засміялася. Що він каже? Пізно? Пізно для чого? Для каяття? В чому каятися? В помилках? Так вона сама осудила себе за свої падіння й помилки. Найжорстокіший і найправедніший суд у своєму серці.

Сонячний промінь на стінах посилювався, мерехтів розмаїтими іскрами. За вікнами пе-реливалося, грало зелене марево весняного дня, співали машини, раділи діти. Оксана похап-цем склала останні книги до чемодана, почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.

— Що, сестро, боляче? Перетерпимо!

Взяла чемодан, винесла на кухню. Накинула на плечі легке пальто.

Хтось постукав у двері.

— Хто там?

Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув:

— Здрастуй, Ксано.

— Здрастуйте, — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.

— Я здивований, — розвів руками Ниденко, — тому й зайшов. — Уже більше тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ти не виходиш на роботу. Як це розуміти? Ти знаєш, що я тебе люблю, і можу приховати такий прояв недисциплінованості, але ж…

— Чого вам треба? — спокійно глянула йому в очі Оксана.

— Ксано, — забурмотів він, усміхаючись масляними очицями, — навіщо ти так ди-вишся? Я вже все забув. Я не буду говорити, як начальник. Я твій друг. Ти тепер самотня… і я…

Він простягнув до неї руку. Оксана відступила.

— Василю Павловичу, ви не доторкнетесь до мене…

— Ксаночко, ну як же можна? Ну дозволь.

— Ви огидний мені, — скривилася дівчина. — Невже не розумієте?

— Як? — розгубився Ниденко. — Як ти сказала? Я… не дочув…

— Та ні, дочули! — твердо відповіла вона. — Я не можу більше мовчати. Ви ніколи не були приємний мені — розтлінний, лицемірний! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплот-ний, як блощиця.

Ниденко обурено надувся, побагровів:

— Дівчисько! Та після такого я не потерплю тебе й хвилини! Вижену!

— Не біснуйтесь, — заспокоїла його дівчина. — Я вже подала заяву про звільнення. Я йду від вас.

— Пропадеш під парканом! — крикнув від дверей Ниденко. — Загинеш у болоті!

— Ви забули, в якій країні ми живемо, — докірливо мовила дівчина. — Ви забули, що крім вас є мільйони хороших людей. Чому б я мала пропасти поміж них? Ой! — Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, ображений, розлюче-ний, не помічаючи нікого, погрожував:

— Ти ображаєш мене?! Ти поплатишся!

— Гаразд, поплачусь! — нетерпляче обірвала його Оксана. — А тепер ідіть геть!

— Ти смієш мене виганяти?

— Котись, котися ковбасою! — несподівано для Ниденка втрутився Євген.

Ниденко злякано оглянувся, зіщулився. Євген обпік його нищівним поглядом.

— Чого витріщився? Тебе ж попросили лагідно, культурно, дівчина попросила. Чи, може, повторити прийом?

Він почав засукувати рукав піджака. Ниденко метнувся в коридор, крикнув звідти:

— Ви в мене наплачетесь! Уже одсидів п’ятнадцять? Ще попадеш!

— Давай, давай! — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!

Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно й сумно. Хлопець стояв пе-ред нею спокійний і ясний. В білій сорочці, у світлому костюмі, високий, плечистий. Він мовчки дивився на неї, мовчав.

— Ти прийшов, — здивувалася дівчина.

— Прийшов, Оксанко…

— Навіщо?

— За тобою…

— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як бли-скавка, — пропік душу Євгена. Він мовчки заперечливо похитав головою.

— Я люблю тебе, Оксаночко. Ти мені приснилася сьогодні вночі. Ми йшли альпійськими луками, довкола квіти, хмари, ти — і я. Ми одні. І сонце вгорі. І я співав тобі дивну пісню. Я кохаю тебе, Оксанко.

— Після того, що сталося? — прошепотіла вражена дівчина. — Я зрадила тебе, любов твою…

— Ти чиста. Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила кри-ла. Вони одростуть — лебедині крила. Ти чиста, любов моя. Лебедя не можна забруднити.

— Що ти кажеш? — щаслива, задихана, сп’яніла від його слів, ледве могла прийти до тями. — Я помру від щастя. Ти прощаєш мене?

— Хто має право прощати? — спитав Євген. — Я люблю тебе, я чекав тебе все життя. І коли ти спіткнулась, коли тебе штовхнули в трясовину, я маю кинути тебе? Тебе, мою одвічну наречену? Ким би я був, коли б таке допустив? Усе лихе промайнуло, ми знову по-руч. Помилки й непорозуміння позаду. Підемо далі разом. Може, ще не раз впадемо, може, ще стане нам і боляче, але ми будемо сміятися. "За воротами печалі жде нас діва Огневиця", — так я співав тобі уві сні. Чуєш, Любов моя?

Оксана припала до грудей Євгена, заплакала радісними сльозами й не соромилася їх. Минуле щезало, тануло в пітьмі. А життя, справжня любов починалися тільки тепер.

Мелодія десята

ПЕРЕМОГА. 1965

Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали ме-рехтливе сяйво на постать князя Володимира, біля постаменту якого пливла весела юрба. Над київськими горами лунала багатозвучна пісня: дитячий хор давав на літній естраді кон-церт для закордонних туристів. Люди зупинялися, прислухалися до ніжних, грайливих переливів мелодії.

Марія, прослухавши пісню, зітхнула. З надією й тривогою глянула на Миколу. З ним щось діється. Він щось згадує! Довгі, худі пальці його стисли металеве пруття бар’єру. По-гляд заглиблений у простір, туди, де на Лівобережжі мерехтять густі вогні нових міських кварталів. Микола прислухається, чогось жде. Тонке обличчя міниться. Щось хоче пробити-ся з нього, народитися в цей світ.

Чорні очі Марії горять надією. Згадуй, згадуй, друже. Хай прийде до тебе радість оду-жання. Ти заслужив її великим стражданням, довголітнім мовчанням у своєму забутті.

Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впа-ли. І обличчя помарніло.

Марія витерла сльозу на щоці. Тяжко зітхнула. Знову те саме. Знову її надія вмирає. Два тижні вона водить Миколу по Києву. Були в театрах, у консерваторії, в філармонії, на багатьох концертах. Скрізь Микола ставав напруженим, тривожним. Готувався до чогось незвичайного, ніби намагався щось згадати. Тепер Марія знала напевне, що він тут уже був, учився, жив. Але як узнати? До кого звернутися? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. Може, опублікувати фотографію Миколи в газеті? Може, його впізнали б якісь родичі, колишні бійці, ветерани?