— Ти що? — злякалася мати. — Заллєш вином. Захистиш дисертацію — тоді хоч по асфальту качайся в ньому.
— А по-моєму, — їдко озвалася Клава, — все одно, в якому костюмі. Як чоловік ро-зумний, то він і голий розумний. А як дурень, то й у шовках дурень. Сказано ж, по одежі стрічають…
— Клаво! — прикрикнула Поліна Михайлівна. — Чого сунеш носа, куди не слід?
— Дотепно! — розреготалася Гера. — Дотепно сказала.
Уявляєте — Ромка голий захищає дисертацію. Ха-ха-ха! А всі члени ученої ради теж голяком. Ха-ха-ха!
— А чого ж, — засміявся й собі Роман, — на пляжі можна й голому. Треба буде запро-понувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, раки, закусон.
— Опоненти не так нападатимуть, — веселилася Гера, — А розсердився — у воду!
— Дурносміхи, — пробурчала Клава.
— Клаво!
— А чого ж вони? Пальця покажи — сміються.
— Клава у нас філософ, — знизала плечима Гера.
— Краще йди на кухню, — звеліла Поліна Михайлівна.
— Я вже там усе зробила. Треба почистити килими.
— Біжи краще в "Кулінарію". Забереш морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба нагодувати?
— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взя-лися?
Зайшовши за ширму, Роман почав перевдягатися. Закричав звідти:
— Герочко, перед завтрашнім днем не гріх би і гульнути… Щоб не так переживати.
Поліна Михайлівна зробила великі очі.
— Ти що, синку? В тебе ж голова болітиме!
Гера пустила кільце диму під стелю, закинула ногу на ногу.
— Дубова голова не болить.
— Геро!
— Яв позитивному розумінні, Ромцю. Дубова — себто міцна.
— Знаємо твоє "позитивне розуміння", — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весня-ному зеленкуватому костюмі. Поглянув хапливо на годинника, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося.
— Ну?
— Точно!
Роман включив телевізора. Спалахнув блакитний екран. У кімнату ринувся ґвалт, кри-ки, удари. Передачу вели з ринґу. Змагалися якісь міжнародні команди. Гера й Роман прису-нули крісла до телевізора, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.
— Так його!
— Бий, бий!
— Ех, роззява!
Вони не помітили, як до кімнати ввійшов Євген. Постоявши кілька хвилин мовчки, він почепив на вішалку пильника, кинув у куток чемоданчика. Гера почула стук, озирнулася.
— Мордобій дивитеся? — запитав Євген.
— А, старик прийшов, — озвався не оглядаючись, Роман. — Здорової Не встиг ще привітатись, а вже повело на моралізування. Тонконервний.
— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний. А дивитися узаконе-ний мордобій не бажаю, та й іншим не раджу.
— Сам не бажаєш, — хмикнула Гера, — не заважай іншим. Ого! Оце так вліпив. Нок-даун!
— Соромно на вас дивитися! — жовчно озвався Євген. — Вчені, освічені люди, а нерви свої тішите, мов дикуни печерні!
— Що за муха тебе вкусила? — скривилася Гера.
— Хижацький ваш азарт! — пояснив Євген.
У дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.
— Женька? З’явився? Чому кричиш?
— Та ось причепився, дурник, — образився Роман. — Не встиг переступити поріг, як уже обізвав нас троглодитами й таке подібне…
— Євгене! — сплеснула мати долонями. — Як можна?
— Ех, мамо, — сумно зітхнув Євген. — I ти на мене?
— Що це з тобою? — взялася за голову мати. — Цілу зиму не показувався, а тут не встиг порогу перескочити й на тобі.
— Наче чужий у нашому роду, — покрутив головою Роман.
— Ну, ти вже заїхав! Чужий…
— Треба дивитись тверезо на факти, мамо. Герочко! Збирайся! Рвонемо до "Куренів".
— Я блискавично, Ромочко.
Вони почали збиратися, чепуритися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна дошукуватися причин розладу між братами.
— Це все почалося з тієї, з Оксани.
— Це й до неї було, — ліниво констатував Роман, пов’язуючи галстука.
До кімнати зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфеля на диван, крикнув бадьоро:
— Добрий день, Полюшко! Ромо, Герочко, вітаю вас.
— Салют, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий ве-селий? Наче аж помолодшав.
— Великий успіх! — засяяв батько промінцями зморщок, потираючи руки.
— Знову якесь нейтрино спіймав? — поцікавилась мати.
— Тримай вище!
— Вечеряти будеш?
— Неси. Знаєш, що ми відкрили?
— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємося до вечора. Зав-тра ж буде ціла армія гостей. Ну, я побігла.
Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.
— Вражаючий експеримент. Ми спіймали кварка за хвіст.
— Що ти кажеш, тату? — виявив удавану цікавість син. — Кварка ж ніхто не бачив. То лише фантом, теоретична модель, котра дозволяє якось звести кінці з кінцями.
— Багато ти розумієш! — гаряче заперечив батько. — Ми збагнули, що таке кварк. Це не елементарна частка, це нить, кваркова нить! Ти уловлюєш?
— Ще нічого не вловлюю.
— Слухай. Кварк виявляється тим же самим нейтрино. Ми збагнули, що нейтрино перебуває в безлічі станів енерґозбудження, від кількох електрон-вольт до безмежності. Так, так! І та безмежна збудженість може бути навіть цілим всесвітом. Першоатом, котрий став прабатьком нашого меґасвіту, може виявитись всього-на-всього нейтрино, безмежно збуд-женим. Та й це ще не все, Ром цю, слухай далі. Що ж таке кварк? Це нейтринна нитка, котра пронизує речовинні структури крізь час і простір, формуючи те, що ми називаємо елемен-тарними частками. Ці частки — вузли збудження. Наприклад, протон чи нейтрон — резуль-тат збудження потрійного кваркового шнура. Ми вивчаємо сам енерґоречовинний пакет, але кваркова нитка втікає з нашого поля зору, розпливається за межі нашого сприйняття у "вчо-ра" або "завтра". Га? Ти збагнув? Це — початок побудови нової механіки, механіки цільності. Боґоло й Гук були праві. На нас рухається лавина нових, небувалих інформаційних комплексів, котрі осмислити в старих катеґоріях неможливо. Замість квантової механіки йде механіка цілості. Попередні уявлення будуть лише фрагментами нової картини світу. Може виявитись, що реальність сягає далеко за межі актуального "сьогодні". Минуле, сучасне, прийдешнє можуть співіснувати. Які перспективи для нового космоґенезу, Ромо! Ти повинен зацікавитися цим відкриттям. Можеш згадати про це завтра в захисті.