Інколи в Миколиних очах спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади триво-жать поверхню його психовідчуття. Напружувалося чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувалися повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.
Було нестерпно тяжко. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала навпроти Мико-ли, дивилася в очі, торкалася його руки. Микола прозоро дивився на неї.
— Що тобі, Марійко?
— Невже не згадаєш, хто ти? Хто ти, Миколо?
Микола по-дитячому усміхається.
— Я — це я… Хіба цього не досить, Марійко? Забув… забув, болить голова.
— Може, згадаєш прізвище, може, ім’я якесь, вулицю, село.
— Не знаю, Марійко. Очі ріже світло. Дай я сяду сюди. Хіба що… очі пам’ятаю.
— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!
— Очі… сині очі…
Повіки Миколи заплющилися, і Марії здалося, що він марить.
— Сині очі, — прошепотіла вона. — Може, кохана, може, мати, хто скаже?
А потім — повернення до рідної землі. Вона відвідала своє село, вірніше, згарище. Руд-ки були спалені дощенту, десятки сімей розстріляно, вивезено до Німеччини. Ті, що поверта-лися з фашистської каторги, не знаходили ні рідної оселі, ні родини, ні знайомих. Тож і Марія не знайшла навіть віддалених родичів, тому й згодилася на пропозицію Міністерства освіти очолити школу у великому селі над Прип’яттю. Тут росли густі ліси, біля села протікала повновода ріка, усе довкола нагадувало рідні місця.
Почалася робота. Кропітка, довголітня, тяжка й водночас приємна, вдячна, далекосяж-на. Скільки думок, мрій, сподівань, здійснень! Скільки юних доль, котрим треба було допо-могти віднайти стежку поміж чагарями життя.
В той повоєнний рік Марія взяла собі перший клас, бо розуміла — тут закладається підвалина всього душевного строю майбутньої людини. І щоб споруда психічної будівлі сформувалася надійно, нерушимо, треба учителеві зважувати кожен свій крок і дію, кожне слово й думку. Помилка педаґоґа щодо юного серця обертається в зрілому віці страшною катастрофою.
Марія п’є спогади про золоте дитинство своїх вихованців, ніби втопаючий хапає ковток живлючого повітря. Вона тоді одразу відійшла від загальноприйнятих правил виховання й навчання, хоч дехто з учителів і не схвалював її кроків. Проте не можна сказати, що це ста-лося одразу. Ще тоді, коли вона слухала дивну розповідь Миколи про його видіння прий-дешнього світу, в ній майнула думка про необхідність рішуче змінити виховання та навчання дітей. Особливо переконалася в правильності тієї миттєвої думки тепер, прийнявши першокласників. Чи правильно діють ті учителі, що тримають діток багато годин підряд у класах, і першокласники раптово переходять від дитячої стихійної волі до суворої дисципліни. Жодних порушень. Жодних відхилень. Нівелювання особистостей, суворі оцінки. Дитина інстинктивно починає ненавидіти навчання, котре одібрало у неї можливість вільно гратися й діяти відповідно до настрою. Добре, коли трапляється щирий і мудрий учи-тель. А коли просто сухий інформатор, службовець? Тоді маленький школяр, зітхаючи, підкориться невблаганності, але ніколи не вважатиме школу рідною, близькою.
Марія давно знала цю закономірність, тому наполягала на вільній динамічній проґрамі аж до четвертого класу. Обсяг знань не мінявся, але методи, час навчання, відпочинок, вибір і подача матеріалу, все це мало бути в розпорядженні педаґоґа. Радісна гра — ось ключ нав-чання. Марійчині товариші не завжди схвалювали такі ідеї: по-перше, це спричиняло зайві клопоти, загрожувало неприємностями від начальства, котре при будь-яких умовах вимагало звіту, цифр успішності, по-друге, для такої "гри" потрібне не сюсюкання, а щирість, легкість, невимушеність.
Згадується перший день.
Клас пронизано скісним променем сонця, що заглядає у широке вікно. За партами тридцятеро голівок. На якусь мить залягає тиша. Всі очі уп’ялися в неї. Неповторний момент у житті кожного вчителя: перша зустріч. Треба мати уяву і збагнути, що відбувається? ЗУСТРІЛИСЯ РІЗНІ СВІТИ, РІЗНІ ПЛАНЕТИ. Юні, казкові, котрі лише формуються, наби-раються сили, прагнуть поглинуті" все найцікавіше, засвоїти його, зробити своїм; і старший, досвідчений, сповнений болем життєвих ударів і втомою осяянь та осягнень. Що він зуміє передати? Чи спроможний зацікавити? Чи стане своїм, любим, бажаним?
Вона обнімала кожного щирим поглядом, цілувала у думці, знаходила для всіх своє, неповторне слово. Хлопці, ніби будяки на колючих бадилинах (вони пам’ятають грозові дні страшної війни), готові кожної хвилини нагороїжитись і стати в опозицію; дівчатка — пуп’янки безмежної ніжності, океан грядущого материнства, котрий дрімає під покровом дитячості. Як важливо дати вихід тій сокровенній основі в доброму напрямку, бо інакше скарби сховаються від ока, підуть у землю, як прозоре джерело в палючій пустелі.
Привітавшись, Марія сказала їм тоді просто, як мати:
— Багато літ ми будемо йти спільним шляхом, любі діти. Далека путь і тяжка, але цікава. Будуть у нас і невдачі, але радість здобутків перевершить будь-які втрати. Все звідаємо разом — ви і я. Рушимо в гори й ліси великого людського знання. Знайдемо на кам’янистих стежках скарби, поділимо їх на всіх, щоб кожен був щасливий і багатий розу-мом і душею. Ті скарби — знання, уміння, мужність, краса. Хтось назбирає хмизу, хтось викреше вогню. Сядемо біля багаття, зігріємось. Я оповім казку про подвиги наших пращурів та батьків, про їхні заповіти нам. Ви відкриєте мені те, що побачите на стежині пошуку. Разом заспіваємо пісню, і нам буде весело. Що є в світі прекрасніше побратимства, коли навіть життя не жаль віддати в ім’я друзів своїх? Будьмо такими побратимами, друзі!
Дивляться в душу полум’яними, іскристими оченятами, намагаються збагнути, оцінити. Бояться фальші, обману, бо вже бачили велике лихоліття смерті, звідали ненависть ворога і обман зрадливих душ, самоту і зневіру сирітства. Щирість незрима, ти пропонуєш те, що можна побачити лише оком серця. Якщо відчують, приймуть твій подарунок, матимеш довічних друзів, бо незримий зв’язок — навіки. А не відчують, станеш для них духовним блазнем, котрий жадає привернути увагу глядачів дешевими фокусами й штукарством.