— Проблем перед наукою, перед творчим духом людини безліч, — задумливо озвався Сашко. — І одна з головних — проблема часу. Ти правильно торкнувся ідей, пов’язаних з міфом про Кроноса. Мені здається, що десь у далекому минулому було вчинено диверсію проти правильного розуміння часу, його суті, його спрямованості. Наші далекі предки інтуїтивно відчували спів’єдність усіх фаз часу — минулого, сучасного, прийдешнього, тоб-то розуміли суть вічності як цілості буття. А пізніше хитрі й підступні жерці, щоб застрахати свідомість народу, розпанахали моноліт вічності. Минуле безслідно тане, сучасне ковзається на гребені щезаючої миті "тепер", а майбутнє ніколи не наступає, бо враз стає минулим. Ми звузили своє розуміння часу до мізерної щілинки сьогоденної актуальності. Це дозволило володарям світу маніпулювати свідомістю мас. Пам’ять минулого викреслювалася з ноосфе-ри віку, як несуттєва, ветха, марна, навіки зникаюча, а, отже, древо прабатьків не входило в життя сучасників як життєдайна потреба, як реальність буття. Обрій часу часто звужувався до кількох днів або навіть годин. Як колись — ще зовсім недавно — ми уявляли "залізні сто-впи" за просторовим обрієм, так у часовій сфері ми ще й досі оточені "обрієм сьогодення". Особливо в цьому плані стараються аполоґети буржуазного способу життя. Вони бояться зазирнути за "залізні стовпи" прийдешнього і минулого і жадають заразити наш соціум та-ким же страхом перед грядущим. Згадаймо революцію коперніканства, коли було зруйнова-но статичну сферу небес. Пора й з часом вчинити те саме. Виховувати відчуття вічності всіх його фаз — минулого, сучасного й прийдешнього. Зупинити час, як пожирателя всього, що народжується в його потоці, відкрити його наново як вічність, як єдиний океан буттєвості".
"Перечитую записи про наші розмови, радію. Як добре, що є в моєму житті вірні й мудрі друзі, з якими можна гори звернути. Треба тільки не падати в знемозі, не опускати рук, а думати, думати, творити, діяти. Думати широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити про-сто так, бездумно, по-рослинному. Та що я кажу, адже рослина дає чудові квіти, смачні пло-ди, дає основу нам і всьому живому. Так і людина, кожна людина повинна сотворити свій плід, плід розуму, краси, плід завершення.
Ой і далекий він, який далекий! Коли так тяжко знайти ключа до серця коханої, то що тоді казати про цілу планету?
Прийшов лист від Клави. Кілька рядків, тривожних, дивних:
"Євгене, драстуй!
З Оксанкою погано. У неї нікого нема, окрім тебе. Чого ж ти покинув її?
Я не надіялася, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, йому не диво. А ти… ти ж не такий.
Євгене, дитятко, приїжджай, а то буде пізно.
Цілую тебе. Клава.
Роман з своєю повернувся з заграниці. Приїжджай, Євгене".
З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, не те. Невже щось знову?
Ні, ні, я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе".
Мелодія восьма
ПОЛОН ЗАБУТТЯ
ЧИ ПОТРІБЕН ДОЗВІЛ
Марія подивилася ще раз в обличчя присутніх, ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто. Тільки життя, лише практика дасть відповідь.
Насторожене лице завідуючого райвно. Він дивиться на свої пещені руки, складені на столі, але прислухається до кожного слова, до кожного нюансу думки. Для таких треба гово-рити гранично ясно, інакше нічого не збагнуть, усе перекрутять, відкинуть ще й обвинува-тять у еклектиці. Не раз таке бувало.
Бадьорий, веселий кореспондент із райгазети. Базіка й реготун. Він гострить олівця, приготував блокнота. Скажеш слово, допише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, про що говорив.
Інспектор з облвно. Поважний, серйозний чоловік. Йому нудно. Якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, яка там ще виникає ініціатива знизу, скаже слово. Та чи відчує серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції, своє живе враження, а не про-токольний переказ бесіди?
Вчителі, піонервожаті, друзі, колеґи, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься. Ті, що знають, схвильовані, тривожні.
Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок у березняку, вогку темну зем-лянку. Розмову "Артиста" з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розгублене об-личчя Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… бій. І після нього розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем у казкові краї прийдешнього. Невже тепер, коли є можливість не лише мріяти, а творити, здійснювати, — невже тепер не зрозуміють?..
— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — запросив до розмови завідуючий райвно.
Марія кивнула головою. Провела поглядом понад присутніми, ніби зазирала у невиди-ме.
— Ми мріємо про комуністичне прийдешнє, — почала вона. — Ми готуємо для нього економічні та духовні підвалини. На моє переконання, комуністичну свідомість людині треба прищеплювати вже тепер, готувати її до життя в комуністичних умовах. Широку ниву хіба виплекаєш, доки не виореш поле, не звільниш його від чортополоху? Отже, йдеться не про окремі зерна, не про окремих людей, першопроходців, талантів, ґеніїв, ентузіастів, йдеться про весь народ, про нове покоління, про прийдешнє, котре владно стукає в наші серця. Ми говоримо про громадянську свідомість, а виховуємо інколи в сім’ях прагнення до свого, до приватного. "Моє", "чуже", "наше", "ваше". Ми говоримо про шкоду й злочинність алкого-лю, ми в школі аґітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони вдома привчаються до цього підлого зілля. "Діди пили і нам заповіли!" А скільки протиріч між впливом школи й батьків, особливо, коли батьки шахраї, міщани, сектанти чи політично недалекоглядні люди. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця, сім’я, буває, руйнує. Ви розумієте, про що я кажу? Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище вчителя в суспільстві, про проґраму навчання і багато інших проблем. Але спочатку головне. Подробиці я виклала у проспекті, котрий вручу всім після дискусії.
Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом окинув учителів, гостей, учнів. Кашлянув.