Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?
Роман з’явився в палаті. На елегантному костюмі білий халат. Він не дивився в очі, тонкі випещені пальці дрижали.
— Оксано, пробач. Так вийшло. Ти розумієш — життя. У нього свої закони. Се ля ві, як кажуть французи.
Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця шалений клу-бок, холодно поглянула на Романа. Ледве розліплюючи вуста, запитала:
— Ти все сказав, Романе?
— Оксано!.. В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…
— Я все зрозуміла, Романе!
— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій лжегуманних, власницьких чи що. А так не треба! Не треба! Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям. Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковім роботі, кар’єрі, сімейне становище теж. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще. Я втрутився, перейшов дорогу Євгенові… Він любить тебе. Чого ти так дивишся на мене? Я щось не так сказав?
Оксана обпекла Романа гнівним поглядом, прошепотіла:
— Перепродуєш товар?
— Оксано, ти мене не так зрозуміла! Я по щирості. Я від усього серця. Коротше, я ска-зав, у мене є дружина.
— Геть!
— Що ти, почують. Тихенько.
— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я обмию своє серце. Ви чуєте?
— Ну, це вже, знаєте!
Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.
Вона вимкнула світло. В душі ніби роздерлася якась завіса. Заголосила скрипка, наче поранена чайка над дніпровськими луками. А в унісон з мелодією чийсь голос, такий рідний, знайомий, навіки втрачений, речитативом нашіптував ніжні, болісні слова. Де вона чула ці рядки?
Так далеко, далеко Відійшли дні ясної розради… Сніжно-білі лелеки Та блакитні леґенди позаду…
Вона підійшла до вікна. Пусто. Порожньо в цілому світі. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, віддаються луною, завмирають у просторі.
Темрява змикалася довкола неї. Вона повзла в очі, в тіло, наливала свинцем руки, сти-скувала серце. Не можна здаватися мороку, не можна.
Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась траґічна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє вибратися з цього мороку, яким обплутала її доля?
Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі вмирає, заглушена ураганом руїни. Простір, серце у сум’ятті, в хаосі. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Навіки, назавжди.
Що це обірвалося? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, то рушиться темне, похму-ре підземелля її легковажної юності? Чи, навпаки, змикається над її головою стеля нової фортеці, нової таємниці?
Хто допоможе зруйнувати її?
Мелодія сьома
БІЙ У ЛАБІРИНТІ
(З щоденника Євгена)
"…Довго я не писав. Не міг отямитися від удару. Ніби якась павутина обснувала мене. Ніяк не міг примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелоґічно. Що промовляє в їхньому серці? Які голоси? Чому вони кружляють у якомусь зачарованому колі, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.
Роману не дивуюсь. Його суть — підлість, можливо, неусвідомлена підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай. Не хочу навіть ворушити минулого. Оксан-ки жаль. Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув, насильно ми-лим не будеш. Треба, щоб усе було ясно й радісно, просто, щиро. Хай іде в життя, хай шукає нової дороги. Якщо знову наші стежки зійдуться, я так, як і раніше, віддам їй серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй.
У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки й дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти, пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивовижна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, здружений. Я відчував не раз, як під час гармонійного співу зі мною відбувається щось надзвичайне: по-взуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся, явно відчувається, що тебе обмиває якась лавина енерґії. Яка невивчена ділянка життя для наукових експериментів! Мелодія, ритміка — і буття. Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і космосу, людини й просторового ритму, людини й тонких творчих психоенерґій.
Юрко познайомив мене з учительським колективом тутешньої школи. Є серед них чудові люди зі сміливим еволюційним мисленням, з ясним розумінням необхідності реформ у школі, таких реформ, що допомагали б якнайповніше формувати тип нової людини, безстрашної, оптимістичної, трудящої, щирої, динамічної, талановитої, людини — предтечі комуністичного суспільства.
Недавно я бесідував у школі про велику силу пісні, мелодики, ритму. Виклав свої фантастичні ідеї з приводу цього. Було багато суперечок, навіть дещо гумористичних, але загалом зрозуміли мене правильно і вчителі, і учні. Та й не лише зрозуміли, а приступили до дії: учитель співів запропонував уранці робити не просто фізичну, а й пісенно-ритмічну за-рядку. Всі схвалили цю пропозицію з радістю. Вже й тутешні сільські люди звикли до того, що кожного ранку з дворища школи чується потужний урочистий спів. Так звикли до оновлюючої, омиваючої дії пісні, що без неї не можуть. Кажуть, чогось не вистачає без пісенного ритму, без цієї щоденної духовної зарядки.
Учителі звернули увагу, що після цього кожен клас стає мов дружнє ядро, загострюється увага, посилюється сприйняття нового матеріалу.
Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ уже давно збагнув і застосував у житті. Вечорниці, толока, де кілька десятків людей з піснями, весело-щами, жартами за день вивершують хату своєму односельчанину. Згадаймо "Дубинушку", пісні в жнива, коли найтяжча польова робота виконується легко, без виснажливої втоми, похідні козацькі пісні чи теперішні солдатські. Пісня, мелодія — невивчений резервуар енерґії. Це лише початок, найпростіша форма вияву динаміки ритму. А скільки в цій проблемі прихованого, втаємниченого, недослідженого?