— Досить з мене!.. Досить такого життя… Я вже не можу витримати! Усміхатися, коли не смішно. Хвалити того, хто не подобається. Захоплюватися тим, хто гидкий! Досить! До-сить!..
Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не бажаючи заглянути в доньчину душу.
— Ти божевільна! Це той босяк так закрутив тобі голову!? Якби знала, не пустила б і на поріг!
— Він чистіший од усіх вас! — відрізала Оленка. — Чого ви стали на моїй путі? Не хо-чу я ваших русанових! Не бажаю бути товаром! Гидко, гидко!
Вона похапцем розгорнула листа, побачила підпис: "Микола". "Від нього", — тьохну-ло серце. Не читала, а вбирала в душу болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:
"Оленко!
Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Просто я прощаюся зі своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду своєю стежкою. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірша. Він і є моїм прощальним словом…"
Оленка всміхнулася крізь сльози. Милий, смішний! Навіть у такому стані не забув про вірша! Мати їй щось говорила, та дочка не чула. Болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:
Сині тіні впали на підлогу,
Проти мене — серед тіней — ти…
І нема в моєму серці бога,
Щоб йому молитву понести.
Ти чужа. Про це мені говорять
Невдоволені чомусь вуста,
І обличчя, що не знало горя,
І облудна посмішка пуста.
Що ж, іди! Постали перед нами
Перепони древні та пусті —
Привид фата з пошлими речами
І міщанське щастя на путі.
Не зумів! Ти вибрала дорогу,
Де не буде горя і мети…
Сині тіні впали на підлогу,
І, мов тінь, переді мною — ти…"
Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. "Любить. Любить. Хай гнівається, хай сердиться, але ж — любить!.."
Вона метнулася до шафи, вихопила паспорт, диплом. Поклала все це до сумочки. Як вона могла вагатися, чогось боятися? До нього, бігом!
— Куди ти? — сторопіла мати.
Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася, важко дихаючи від хвилювання:
— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу!
— Ти божевільна! Зачекай! Оленко!
Та дочки вже не було. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці сине платтячко, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.
— Оленко!..
Не почула, не захотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала до дверей кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав у одній руці фанер-ний чемодан, у другій — торбу з начинням. Через плече звисав полотняний футляр з кобзою. Побачивши Оленку, хлопець випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.
— Оленко… Ти прийшла? Як же це? Ти ж передала мені, що не любиш? Ти ж пішла до жениха?..
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як ти міг подумати? Хіба забув клятву вірності? Хіба я змогла б жити без тебе? Я кинула все… Я йду з тобою… за тобою… Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколко!
Він обціловував її мокрі щоки, задихався від радості що переповнювала груди. Схопив знову чемодан.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі.
— Я готова. Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по своєму стану. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішненька! Все почнемо спочатку!
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Засміялися вільно, щасливо, ніби діти, скидаючи з душі, з серця, з сумління якийсь незримий тягар. Схопившись за руки, кинулися бігцем до трамваю.
Мелодія третя
У РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Оленку й Миколу на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким у смарагдовій зелені весни пропливали степи рідної землі. Пили розкіш природи, інколи пере-глядалися, навіть у зітханні розуміли одне одного. Сонячні тіні на обличчях. І ніжне торкан-ня долонь.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє.
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році.
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла Оленка.
— Ще є дід Василь. Мамин батько. Тільки його тепер нема вдома. Далеко він…
— А де?
— На Камчатці. Боцманом на траулері.
— Як цікаво! Він моряк?
— Атож. Ще до революції служив на військових кораблях. Потім плавав на торговому судні довкола світу. Розумнющий дід. Тільки доля в нього химерна… Ще кілька років тому він працював у нашому селі… В дитбудинку. Дуже любив дітей, навчав їх усьому… і ри-бальству, і садівництву, і музиці… він гарний кобзар. Та комусь перейшов дорогу, написали наклеп… і звільнили. Директор Дитбудинку — прекрасна людина, але нічого не міг вдіяти — Ну, дід плюнув на всю ту тяганину, та й подався на Камчатку. Інколи пише, скаржиться, що дуже сумує за рідним краєм.
Оленка потиснула руку Миколи. Густі брови, ніби хмаринки, зійшлися на переніссі, затінили сині очі, затуманили личко.
— Як боляче, що на землі не все добре. Що є поряд з радістю так багато нещастя.
— Це вікова боротьба, сонечко. І по-моєму, головний бій кипить у душі людини. Я ще не вмію цього висловити, але серцем відчуваю.
— Я розумію тебе, Миколо. Знаєш, я подумала: найголовніше — це щирість, правда. Перед іншими, і перед самим собою. Я збагнула це на своєму прикладі. Обманювала себе багато років, сподівалася на випадок. А випадок — лише для пасивних, для щасливчиків долі. Тепер мені все ясно і чисто. Я щира перед собою, перед світом.
— Як це гарно, Оленко.
Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготували-ся теж.
…Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години чекали попутньої машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона прямувала до цукроварні, що була неподалік від Сміянів, рідного села Миколи.
Авто весело котилося шляхом. Воно то поринало в долини, сповнені багнюкою від недавньої зливи, то вихоплювалось на пагорби між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мелодією своєю супроводжуючи весільний шлях молодих.
Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, тривожилась: