Оксано, Оксано, що ти наробила?
РОЗДУМИ
(З щоденника Євгена)
"…Скільки часу минуло відтоді, як я дізнався, що в он а… А втім, що це я пишу? Навіщо? Все переклекотіло. Здається, ніби минула вічність. І разом з тим одна мить.
Ураган пролетів, прокотився наді мною. Тиша. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися зненацька?
Ні, ні!
Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.
Але я люблю її.
Щось у глибині душі іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується. Просто й звично, як рушником, як попільничкою, як… Стій, зупинися! Яке ганебне слово — користуватися, користь. Яким би я був сам перед своїм сумлінням, аби лю-бив лише для себе, для "користування"? Звичайнісінький єзуїт.
Так, так. З надрів підсвідомості, з сутінків "планети Аїда" пливе всяка атавістична, ящерна каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе, ричить і погрожує. Та я не дамся тобі на підмову, древня рептиліє. Геть від мене, маро!
Вона вільна, вона має серце і вибирає свій шлях сама.
Нехай іде, шукає. Хай буде щаслива.
Роман зупинив мене сьогодні, намагався щось пояснити, довести, в чомусь переконати. Я спокійно дивився в його очі, намагався збагнути брата.
— Ти щасливий, Романе?
Він помовчав, дивлячись десь убік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:
— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш у руки. Пурх, пурх, і полетіло воно. Та й що таке щастя, старик? Нащо нам залазити у хащі схоластики? Давай краще вирішимо наш конфлікт. Ти повинен мене зрозуміти.
Я не захотів з ним розмовляти. Та й "розуміти" його нема охоти. Навіщо? И так усе яс-но.
…Мама через знайомих "влаштувала" мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, славу. Я твердо відмовився.
Чому?
По-перше, хоча б тому, що за мене "потурбувалися", що мене привезли на "місце при-значення" в колисці. Все одно, що альпініста доставити на вертольоті на Ельбрус. Хороший спортсмен буде з такого альпініста? По-друге, гидко, мерзотно! А по-третє, не бажаю я пра-цювати так, як багато мазунчиків, котрі бояться навіть мінімум сил докласти для осягнення власної мрії. Мені хочеться нового, буряного, таємничого.
Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. Незабаром стане й докто-ром. У тридцять років. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько! Про це знають Романові колеґи, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не відає докорів сумління? В кого він вдався? Адже ми з одного кореня. Одне виховання, але цілком протилежні запити, праг-нення, погляди. Ніби з різних планет.
Дивно, тривожно. Віковічна леґенда про двох братів, котрі протистоять один одному.
І в головному він теж став на моєму шляху. Вкрав у мене її. Вкрав, підло, низько, підступно.
Що це я пишу? Навіщо? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову пла-че, стогне, вилива свій жаль. Інколи думаю: а може, я просто заздрю?
Ні, я чесний перед собою, перед своїм сумлінням. І моя зневага до братових вчинків, до його духовного убожества відбиток моїх поглядів.
Куди ж мені йти, до чого докласти руки, розум, серце?
Зустрів сьогодні Н. Один з Романових колеґ, котрий був на моїх іменинах. Але, на відміну від брата, чесний і порядний. Батько казав, що Н. надзвичайно здібний, що руки в нього золоті, кожен експеримент він проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, отже, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.
Ми з ним згадали мої іменини, фантастичне оповідання, яке я читав Н. того вечора сидів мовчки, лише посміхався, вислуховуючи наші суперечки. Тепер він сказав поблажли-во:
— А ти знаєш — непогано. Цікаво. Твоя фантазія викликає опір, а відтак загострює тве-резий розум, бажання утвердитися на звичному, реальному, надійному. А то, знаєш, якщо віддатися на волю твоїх вигадок, то можна пірнути у хаос, у безликість. Ти анархіст, недисциплінований фантазер! У тебе, як би це точніше сказати, своєрідне завихрення ума, схильність до гіпертрофії деяких абстрактних уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень, в абсолютність, у безмірність. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, бачиш його через безліч емоцій. Навіть вводиш поряд з нашим всесвітом, з меґасвітом сонць та планет, космос якогось всебуття, викінченості, абсолютності. А по якому праву?
— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу, зрештою.
— Мало що ти бачиш, — засміявся Н. — Хіба природа рахується з нашими хотіннями? Вона є те, що є. І не більше. А те, що бажають подібні до тебе "філософи", — не більше, ніж міраж у пустелі. Скільки віків минуло, свідомих історичних віків, у які вже формувалася до-питлива думка, тривав пошук осмисленої відповіді на запитання, — звідки, чому, куди? А чого досягли всі ті "мудреці", святі, йоґи, аватари, месії, пророки? Чи вказали якусь альтер-нативу? Чи відкрили двері до інших світів, крім цього — єдиного?
Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядав і в його криштале-во-прозорих, мов крижинки, насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.
— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів та формул, ма-шин і експериментів. Усе у видимості. А те, що не сприймають наші почуття, наблизять нам прилади, чутливі помічники розуму. Все можна пізнати, змоделювати. Чому? Бо ми, люди, випадковість. Флуктуація стихій. Природа викинула на кон буття серію підходящих карт, що отримали здатність ідеально відображати реальність і самовідтворювати унікальне, щасливе поєднання часток, молекул. І ця здатність експонентою ринулася в безмірність, навіть уявила себе первісним станом буттєвості, ідеалізувала свою лотерейну випадковість. Та наука вже збагнула вікову "загадку" буття, відкинула всі містичні жупели. Самовідтворення в світі мо-лекул стало надпровідністю в інформаційних каналах біосфери. А раз виникла інформаційна надпровідність, то вона невпинно посилюється, самонагромаджується, самореґулюється. Життя стало "сніговою бабою" інформаційної сфери, воно буде ліпити само себе, аж доки не вступить в дію закон рівноваги і зруйнує надмірну пухлину біовипадковості. Ясно? А ти вигадуєш пришельців з гармонійного світу, із глибин всеможливості.