— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти не можеш сприйняти всю цю історію зі мною спокійно, врівноважено. Навіть для тебе все це мовби ілюзія, фокус, котрий повинен розтанути, щезнути.
Марія мовчала, груди її високо здіймалися, очі волого блищали.
— Ходімо, Маріє. Пора. Я беру скрипку. Ми підемо подалі від людей. Там буде моє прощання з тобою.
ПРОЩАННЯ
Все було дивно, нереально. Ніби вві сні. Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось.
Вона невпопад відповідала. Десь у глибині свідомості майнула думка: ще вважатимуть її за божевільну. Та хан Усе це сниться. І лікарня, і гори, й ВІН, ясноокий, спокійний, коха-ний юнак з далеких світів, із світів мрії.
Вони минули дворище, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились у нетрі, між скелі. Куди він її веде? Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб знову повер-нулися ясність і розуміння довколишнього світу. А він? його не буде? Як же так? Як же без нього?
Він мовчки йшов попереду, тримаючи під пахвою футляр зі скрипкою. Шелестіли де-рева, дзвінко щебетали птахи в гущавині. А Марія знемагала у вихорі незбагненних почуттів. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини й лікаря?
Вони зійшли на високу скелю, що панувала над озером. Будівлі та люди лишалися вни-зу. Навколо сяяло небо, пливли хмаринки, хитали могутніми верхів’ями вікові смереки.
Промінь вийняв з футляра скрипку. Оглянув її. Торкнувся струн. Примірився. Задумав-ся, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.
— Давно я грав ось так. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас мелодія твориться безпосередньо: звучить простір, субстанція, відтворюючи пісенну волю виконавця, компози-тора. А тут потрібні проміжні інструменти, пристрої, медіатори. І все-таки я згадаю. Ти по-бачиш, що може творити музика, поєднана з енерґією думки.
Він провів смичком по струнах. Ще раз, ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім частішали, яснішали, наливалися якоюсь магічною, незри-мою силою, вібрацією, що потрясала душу. І ось уже Марія чує не гами, а переливи простої і такої чарівної мелодії, подібної до прадавніх народних пісень. Промінь припинив грати, сту-пив крок до куща шипшини й сказав:
— Поглянь, Маріє, на ось цей пуп’янок. Він розквітне сам собою лише за кілька днів. Я попросив його допомогти мені повернутися до свого світу, бо ваші квіти торкаються нашого всебуття. Дивися…
Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки пронизують її, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати, розкритися. Серце билося сильно й болісно, виривалося з грудей і палахкотіло пекучим вогнем. Їй стало важко дихати. Але вона не зводила погляду з пуп’янка, який на її очах завібрував, заворушився ї радісно роз-крився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння. Потім потягнувся до хлопця, ніби бажаючи обняти його. І не лише квітка шипшини, а й усі інші квіти і трави, листочки на ку-щах хиталися, танцювали в мелодійному ритмі, радіючи дивній, ніжній музиці.
"Я сплю, сплю, — шепотіло щось у душі дівчини. — Це чари. Мені сниться добрий, ве-селий чаклун із казок Андерсена. Хай продовжиться цей сон. Хай він триватиме завжди…"
Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, при-слухаючись до чарівної скрипки.
А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди. Марії відкриваються незліченні світи, далекі планети, покриті лісами й горами, океанами й пустелями. І в тих грандіозних, багатоликих світах виникає, вібрує, прагне, шукає шляхів і гине болісне, тремтливе, чутливе життя. Воно — в міріадах форм, у безмірності прояву, воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні з небуттям, розчавле-не пресом часу, простору, тяжіння.
Та не вмирає імпульс життя. Він мерехтить безліччю вогників поміж сутінків мороку, в глибинах інертної матерії, в хаосі. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в потужніші багаття, осявають пітьму, прагнуть у політ, залива-ють світлом космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона радіє, торжествує, виривається у надмірність, у океан всебуттєвості. Сяючі вогні зливаються у ґіґантське кільце розуму, і вже немає такої сили у світобудові, яка б зупинила їхній творчий політ, бо сила, краса й розум злилися воєдино в потоці життя.
Марія не чула інших звуків, окрім чарівної мелодії. Сльози заливали їй щоки. Горіло в грудях, перехоплювало подих. Тиша. Все зникло. Нема космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, мов зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в надмірності срібним дзвіночком.
— Пора, — сказав Промінь.
— Пора? Куди? Кому пора?
Хлопець поклав скрипку на камінь, наблизився до куша шипшини, торкнувся долонею розкритої квітки. Пелюстки мерехтіли ніжним полум’ям. Чи їй це лише здавалося?
— Що ти хочеш робити? — прошепотіла Марія.
— Я повертаюся додому, — просто відповів Промінь. — Гадаю, що ти переконалася: я — не хворий.
— Знаю, вірю, — задихалася Марія. — Але зачекай. Як же так? Як же я?
— Ти? — перепитав Промінь.
Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї блакитними очима й сказав тихо:
— Це дуже просто вирішити, Маріє.
— Як? — з надією запитала вона.
— Ходімо зі мною.
— Куди?
— У мій світ.
— Хіба я зможу?
— Кожен зможе. Хто силу віднайде в собі, у своєму серці. Хто повірить у власну всесильність. Хто вогнем самовідданості й самозречення очистить себе від тваринної спад-щини віків, хто здолає тяжіння планети Аїда й прорветься у новий світ.
— Де ж він, Променю? — простогнала Марія, простягаючи руки до нього.
— Недалеко. В нас. У тобі. Дивися сюди. Спостерігай…
Він завмер, зосередився. Очі його потемніли, обличчя змінилося. Це вже не був ніжний юнак, це була якась дивна істота, насичена могутньою енерґією і вражаючою силою. Над Променем вився струмок світла, простір довкола нього завихрився, виникло ґіґантське сяюче коло.