Вона мовчки хитнула головою.
— Я покажу тобі таке явище. Тільки навряд чи це переконає тебе. А потім ми розлучи-мось. Я повернуся додому.
Думки вихором крутилися в свідомості Марії. Що він говорить? Невже це можливо?
— Принеси мені який-небудь музичний інструмент. Наприклад, скрипку…
— Для чого, Променю? — здивувалася Марія.
— Побачиш, — спокійно відповів хлопець, загортаючись У халат. — Це буде моїм до-казом, чудом, моїм прощальним подарунком.
ЧУДО
Що з тобою, Маріє? Де поділись твоя воля і здоровий глузд? Ти стала жертвою якоїсь фантасмагорії, космічної казочки, тебе заворожили дитячі очі й ніжний голос дивного юнака, його головоломна схематика всебуття.
Як це могло статися? Він просто й спокійно перевертає всі звичні уявлення. Неможли-во, щоб патолоґічний, хворобливий розум побудував такі стрункі й лоґічні теорії. Не може бути, щоб він так спокійно і впевнено відстоював їх. Ні, це не гра зрушеної психіки. Тоді що ж?
Усю ніч не спала Марія, лежала з відкритими очима на ліжку, дивилася в пітьму, дума-ла. З сутінків котилися на неї хвилі дивних образів, спалахували в безодні золоті, срібні й голубі зірки, сплітали казкові обриси примарних світів. І чувся ніжний голос… його голос.
Марія схоплювалася з ліжка, йшла до вікна. Над чорними смереками блимали зорі. Над озером котилися сиві тумани. Земля спала. Спали гори. Спали люди. Тільки вона, як непри-каяна, дивилася в пітьму, сама себе карала потоком болісних думок та сумнівів.
Раніше все було так просто, ясно. Вона зростала поміж людей, у звичному суспільстві. Вона знала, що Земля в полум’ї боротьби, у вихорі протистояння, у пошуках єдності та миру. Вона бачила вади й хиби людей, хотіла віддати своє життя та вміння, щоб бодай трохи по-легшити тягар тим людям, котрі потрапили в полон страшної недуги. І обрала шлях лікаря. Вже навчаючись в інституті, остаточно вирішила стати психіатром. Чому? Бо відвідини лікарні для психічнохворих страшенно вразили її.
Довго їй ввижалися спотворені лиця, жалюгідні гримаси, безладне бурмотіння. Скалічене життя, роздвоєна психіка, маніакальність, буйні припадки. Звідки на людей нако-чувалися урагани, що трощили психічну зрівноваженість? Що було причиною? Чому рапто-во довколишній світ здавався людині карикатурним і облудним? Звідки виникали ефемерні світи лагідності й насолоди? Звідки з’являлися зграї страшних, нещадних переслідувачів?
Вона не могла залишатись байдужою. Вона жадала бути солдатом, який стане на шляху тієї навали хвороб, що загрожувала окремим людям. Вирвати полоненого зі світу химер, в безодні страшних ілюзій, повернути мислячій істоті сонце й ласку, розум і любов — хіба це не найкраща нагорода за будь-яке зусилля і напругу?
Їй пощастило. Вона пішла працювати в новоорґанізований клінічний комплекс. Місце для нього було вибране ідеальне. Карпатські гори, смереки довкола, озеро, тиша. Одні умови могли вилікувати хворого.
Марія поринула в напружену повсякденну роботу. Забувала про себе, віддавала весь час хворим, шукала нових шляхів для боротьби з недугою.
І ось… з’явився він. Як блискавиця, як чудо, незбагненний привид. Як загадка буття. Найлегше було б віднести його до катеґорій ще не визначених. Але що це дало б?
Як же бути з ним? Як переконатися, хто він?
Вибух. Дивна поява. Дивна поведінка. Космічна свідомість. Може, справді?.. Поза спи-ною Марії котиться морозець. Чому ми так упереджено ставимося до фантастичних припу-щень та ідей? І приймаємо лише ті, що вже стверджені авторитетом, хоч і далі не розуміємо того, що авторитет освятив своїм "хай буде". Може, поряд з нами клекоче цілий океан іншого унікального буття, інші площини реальності, а ми ігноруємо їх або вводимо їх у річище узвичаєності. А Промінь висловлює цілком лоґічні думки, котрі для нього — відчуваються — орґанічні, притаманні, невіддільні. Її хворі — результат дисгармонії окре-мих проявів реального життя. Це спадок страшних тисячоліть обману, визиску, рабства, спа-док, котрий так тяжко видалити з наших ґеноглибин, із психіки, з суспільного життя. Його ж свідомість уся пронизана поняттям єдності, братерства. Звідки він її взяв? Наше суспільство теж плекає ці ідеї, але вони ще не стали повністю притаманними серцю й душі кожного. А він весь зітканий з цих ідей. Обличчя й очі, кожне його слово випромінюють радість іншого світу.
Стій, Маріє! Зупинися… Ти просто закохалася в нього. Ти не тільки лікар, ти — жінка. А закохана жінка не може бути об’єктивною. Вона перебільшує, вона наділяє його рисами ідеальними.
І знову ходила по кімнаті, зітхала, мучилася і не могла "найти відповіді на свої заплутані питання.
Над горами рожевіло небо. Тумани відступали в густі хащі лісів. Світало. Вже пора до праці. Спати ніколи.
Марія підійшла до дзеркала, розчесала косу, знову заплела її вузлом. Довго дивилася в свої зіниці: в них пломеніла тривога; синюваті тіні, бліді щоки. Йому не сподобається сьогодні її обличчя. Ха! Все-таки жінка! Ну й що? Хай жінка! Але вона мусить відкрити за-гадку, уу серце вимагає цього. І тривога… тривога від слів, які він промовив учора. "А потім я повернуся додому". Додому? Куди додому? У свій світ? Отже, він щезне? З нашої точки зору — це самогубство. Ні, ні, вона божеволіє! Не треба серйозно думати про його слова. Вони якраз і будуть іспитом. Останнім іспитом. Той іспит покаже, ХТО Ж ВІН.
Марія вийшла з кімнати. У коридорі було тихо й пусто, їй назустріч поспішала санітарка. Обличчя в неї було розгублене.
— Маріє Василівно, не знаю, що й робити…
— Що сталося?
— Та новенький, той, що без імені…
— Що?
— Не хоче їсти.
Марія раптово зупинилася. Дивний здогад майнув у голові.
— Ви напевне знаєте?
— Аякже, слідкую всі дні. Не взяв нічого, жодного шматочка хліба. Тільки воду пив.
— Де він тепер? — схвильовано запитала.
— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов.
— Гаразд. Я сама займуся ним.
Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Знайшла Променя на тому ж камені. Хлопець відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:
— Ти добула те, що я просив, Маріє?
— Що? — ледве промовила дівчина.
— Скрипку.
— Хіба це потрібно… так швидко?