Вона провальсувала кілька кругів перед дзеркалом, наспівуючи:
Якщо можеш — прийди —
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!..
У дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї пильно дивляться великі хлоп’ячі очі. Наївні, якісь дитячі. І трохи розгублені. Він стоїть за колоною, милується зображенням Оксани в дзеркалі. І мов-чить. Смішний.
Дівчина різко обернулася до нього, знизу вгору подивилася в хлоп’яче обличчя. Він почервонів. Махнув пухнастими віями, облизнув пересохлі вуста і нічого не сказав.
"Як дитина", — подумала Оксана.
Заграли вальс. Дівчина всміхнулася:
— Ви щось хотіли?
— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.
Вона поклала руку на його плече. Він спалахнув, зітхнув глибоко і закрутив її в плав-ному ритмі. Дивився в її зіниці, кліпав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки. Чому він такий дитинний, такий несміливий? Ніби вперше потрапив у місто. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон кучері, високе круте чоло, струн-ка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Може, дитячим поглядом?
— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.
— Угу, — кивнула дівчина.
— Я часто бачив вас. Тільки…
— Що?
— Боявся підійти…
— Чому? — здивувалась вона.
— Не знаю, — тихо зронив він. І знову вихор вальса, звуки мелодії, маєво променів, невисловлених думок і натяків.
— Як звати вас?
— Оксаною.
— Мене Євгеном…
— Женя?
— Атож.
— Ви піаніст?
— Так. А ще — композитор, кобзар…
— Ого. Чи не занадто?
— Чому ж занадто? Для мене музика не спеціальність. Мені здається, що музика — то основа грядущого пізнання світу.
— Дивна думка.
— То лише на перший погляд. Мені здається, що раціональне пізнання — то лише якісь риштування, а під ними мелодійне пізнання природи, душі, космосу. Мені інколи здається, що кожне явище, кожна істота, квітка, річ — усе, все-все на світі співає свою неповторну пісню… і життя — ніби хор усіх тих мелодій.
— Несподівані думки, — зацікавилась дівчина. — Ви звідки родом?
— З Києва. Батько вчений, фізик. І брат також. А ви?
— Я теж киянка. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…
Хлопець здивувався.
— Як то, проста?
— Санітаркою працює.
— А яке це має значення? Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення.
Чому вона так сказала?
— Як би я хотів познайомитися з вами, — несміливо сказав Євген.
Вона, кружляючи, усміхнулася грайливо:
— А хіба ж ми не познайомились?..
— Ви так вважаєте?
— А як же?
— І я можу запросити вас до себе в гості? Незабаром я іменинник. Зберуться друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій старший брат. Буде цікаво. Ви любите науку.
— Космос, кібернетика, космонавтика? Це ж страшенно цікаво.
— І я люблю науку. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше.
— Що значить — не так, як брат?
— Цього одразу не поясниш. Про це дуже довго розповідати. Та ось прийдете, почуєте. Чекати на вас?
— Не знаю…
— Чому не знаєте? — тривожно запитав хлопець.
— Бо їду в Париж. На конкурс скрипалів. А ваші іменини коли?
— У липні…
— Якщо встигну повернутися, прийду, — пообіцяла Оксана.
— Бажаю вам повернутися лауреатом.
— Постараюся, — засміялась вона.
Вони вийшли з танцю, зупинилися біля відкритого вікна. Па естраді зазвучав електрон-ний орґан, попливла тривожна, космічна музика. Голоси хлопця та дівчини вплелися до неї, почали сходитися, розходитися, підноситися до вражаючої висоти, падали в глибину кон-тральто та баритонального басу, шукали одне одного — і не знаходили, вічно розірвані но-жами регістрів:
Аеліто, Аеліто!
Понад світом, понад квітом
Чути поклик, чути сміх…
Поривання і кохання.
І зітхання до світання…
Ти — самотня! Ти — для всіх!
Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:
— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.
— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: "Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!"
А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:
Аеліто, Аеліто,
Як і де тебе зустріти,
Мови слово — як і де?
Лиш сміються дзвінко діти.
Лиш співає пісню вітер
І не чуть її ніде…
— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.
— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…
— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець. Вона знову поклала руку на його плече. Вони ще протанцювали кілька танців. Євген, осмілівши, запитав:
— Ви додому сама… чи хтось…
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені можна?
— Що?
— Провести вас додому?
Вона глянула на нього, кивнула і сказала:
— Хвилинку заждіть. Попрощаюся з подругами і підемо Дівчина метнулася кудись до залу, а Євген закружляв біля дзеркала. Він п’яний. Навіжений. Чи щасливий? Невже це прав-да? Три роки мрій, і нарешті — сон збувся.
Оксана вже бігла до хлопця, на ходу вальсуючи, приспівуючи: "Вечір казковий… Сміх чи сльози? Мрія небесна, райдужні грози… В серце упала зірка пекуча… Спали утішить… чи, може, замучить?"
Вона взяла його під руку, міцно сперлася, пожартувала:
— Ведіть мене, лицарю!
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса по-глядав на неї, мовчав. Їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поруч, у просторі, майоріли ниті кохання. Колихалися, торкалися одне одного, сплітали миттєві узори. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Ок-сана жила. Ввійшли у напівтемний двір.
— Наші апартаменти, — вона показала вікно в напівпідвалі, звідки блимав жовтий во-гник, — Незабаром отримаємо нову квартиру…
Нащо вона про це каже? Ніби вибачається… Яке це має значення?
Мама вже чекає мене. Не спить… — Вона подала йому руку, прощаючись. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою. Тоді й прийду, — І підстрибом побігла до дверей.