Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом "Диверсант і бандит". На щоках і руках синяки. Коса розпущена на спині. По боках поліцаї, жандарми. Фашисти недбало по-глядають довкола, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони зга-дують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку дитбудинку. Деякі з них співали в хорі поруч з нею, виступали в концертах. Невже забули? Невже так швидко могли змінити людське обличчя на зміячу личину?
Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх поліцаї виганяли з хат, щоб дивилися на страту. Щоб зареклися йти до лісу, допомагати лісовим хлопцям. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті відмовчувалися або стиха огризалися.
Оленчин погляд — понад хатами. Страх, ненависть, жага життя — все відійшло далеко-далеко. У серці спокій, у кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стеж-ку, як і належить людині.
А втім… жаль! Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще дитячих блискучих оченят ждало б її по війні в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б Миколиних симфоній прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі!
Інші продовжать шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони стоять на майдані, туляться до материних спідниць, тривожно й злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай бачать, нехай у серці збережуть страшне видовище. Виросте в юних душах полум’я протесту проти фаши-стського дикунства й насилля. Дивіться, дітки, дивіться… Ваші діти вже не побачать такого, якщо ви не забудете жаху цих днів.
Свіжообтесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля на вітрі. Поліцай нашмульговує її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледь чутне хлипання жінок порушує її.
Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, дідів, жінок, наблизилася до помос-ту. Рівним кроком піднялася по східцях. Оглянула односельчан. Побачила суворе обличчя фон Шварца, котрий незмигно дивився на неї, ніби вимірював глибину її спокою, терпіння, мужності. Вона кресонула його поглядом, одвернулася.
Спокійно, спокійно, Оленко! Вже небагато, зовсім недовго!
Дідусю, Миколо! Дайте мені сили, дайте мені мужності пройти достойно цю тяжку сте-жину до кінця…
ЗУСТРІЧ І РОЗЛУКА
Роздираючи сукню в шмаття, бігла Марія до своїх. Швидше, швидше! Аби тільки встигнути! Серце вискакує з грудей, коле в легенях.
Вона на одну мить зупинилася, притулившись до дуба, відсапувалась, тримаючись до-лонями за груди. Знову побігла далі. Вже недалечко. Аби не впасти на дорозі, вже ж зовсім близенько. Густа ліщина, кущі терну, чорні купи колишніх лисячих нір.
— Стій, хто такий?
З-за кущів виступив Васько. Він упізнав Марію, стривожено кинувся до неї.
— Що трапилося, тьотю Маріє?
— Командира, — ледве вимовила вона, вхопившись за його плече.
Васько притулив долоні до вуст, закричав совою. В кущах з’явилися постаті. Попереду Микола. Він помітив Марію, махнув привітально рукою.
— Де ти забарилася? — озвався до неї. — Незабаром вирушаємо до щорсівців.
Дівчина підбігла до нього, схопила за руку. Перевела подих:
— Бачила людей із Сміянів. Там сьогодні вішають дівчину. Партизанку. Треба вируча-ти!
— Із Сміянів? — побілів Микола, — Хто вона?
— Розвідниця щорсівців. Миколо, треба будь-що допомогти!
Микола тривожно дивився на Марію, не міг угамувати дивної тривоги, що раптом пой-няла його. Сміяни! Чому вішають в Сміянах? Хто вона? Чи знайома? Давно вже треба було побувати там, дізнатися про діда, матір, та все побоювався, щоб не навести на слід, не при-чинити лиха. І ось тепер…
— Нас лише чотирнадцять, — з сумнівом роздумував Микола.
— А німців з поліцаями не більше як півсотні, — наполягала Марія. — На нашому боці несподіванка.
— "Артисте", ми підемо! — озвався Стецюк. — Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають?
— Ми готові! — підхопив Васько.
Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опустилися долу. Вони спокійно й віддано дивляться командиру в очі. Не він наказує, наказує їхня совість.
— Маріє, коли має бути страта?
— Сьогодні, о другій годині. Біля сільради.
— Двадцять кілометрів, — прошепотів Микола, внутрішнім зором охоплюючи шлях через болота й ліси, — Чи встигнемо за чотири години?
— Встигнемо! — гаряче запевнив Васько, аж підскочивши від нетерпіння, — Веди нас!
— Треба було б повідомити щорсівців. Так було б надійніше. Хто зна, чи відають вони, чи ні? Сергійку, доручаю це тобі. А ми — вперед.
— Єсть!
Ні секунди не затримуючись, Сергій метнувся бігом по стежині. Зник у чагарях.
Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Бо-лото. Низькоросла посадка. Очерети.
Ось тут вони з Оленкою пливли на човні весняними водами. Незабаром знову завирує течія — ген як палився повінню Дніпро. Оленко, де ти, кохана, тепер? Чи знаєш, де твій Ми-кола, чи ждеш його?
Високі вікові дерева. Цей ліс уже перед селом. Тут вони йшли в сутінках, зморені важ-ким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі про свої мандри. Доле, що це? На рідному обійсті чорніє пожарище. Що сталося з рідними людьми?
— Маріє, — на ходу крикнув Микола до дівчини, що бігла вслід за ним. — Що тут ста-лося? Пожежа чи що?
— Карателі, — озвалася Марія. — Тут нібито жив старий моряк, дід Сміян. Мені люди тутешні казали, що він був старостою.
— Старостою? — мов луна відгукнувся Микола.
— Атож. А помагав партизанам. Німці дізналися, оточили в хаті. Відстрілювався. Його й підпалили.
— Підпалили, — судорожно витиснув Микола, не стишуючи кроку. Крізь сльози бачив почорнілі верби, акації, недогарки шул. Усе, все зметено нещадним вогнем: хату, землянку, повітку… Матінко, а ти? А з тобою що? Невже й тебе убили нелюди?
Далі, далі. Не розпускатись. Зціпити зуби, в кулак серце. Життя неможливо убити, во-роже! Земля схоронить руїни, виростить квіти, вигодує нових богатирів.
Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он уже мріє церква. Видно натовп, шибеницю. О прокляті, що ви принесли на рідну землю?