З цим важко було не погодитися, і маленький загін попростував на північний захід, у напрямку ненависного пагорба. Час від часу над ними кружляв орел, а на передишку він іноді сідав на спину ослюка. Та як би хто не стомився, ніхто й помислити не міг сісти на єдинорога, навіть король.
Джил і Юстас ішли пліч-о-пліч. Відвага переповнювала їх через край, коли вони благали короля взяти їх у похід, та з кожним кроком вона вивітрювалася, аж поки не зникла зовсім.
– Поул, – пролунав шепіт Юстаса, – повинен зізнатися тобі, що серце в мене, здається, втекло в п'яти.
– Це ще нічого, містере Бяклі, – прошепотіла у відповідь Джил, – безсердечним легше стинатися. А у мене всі жижки трясуться, якщо бажаєте знати.
– Трясця – це ще що, – заперечив Юстас, – зате мене ось-ось знудить.
– А ось про це краще помовчати, – шикнула на нього Джил. І якийсь час вони йшли мовчки.
– Поул, – нарешті не витримав Юстас.
– Що ще?
– А що буде, як ми загинемо?
– Якщо загинемо – нас не буде, я так думаю.
– Я не про те. Що буде в нашому рідному світі? Раптом розплющиш очі – і ти знову в потязі? Чи щезнеш без сліду – і більше про тебе ані слуху ані духу? Чи буде вважатися, що ми померли в Англії?
– Про це я якось не задумувалася, – зізналася Джил.
– Уявляєш, як видовжаться обличчя у Пітера і всіх наших, коли ось щойно ми махали їм з вікна і тут потяг зупиняється – а нас немає. Або є… два холодних… Але це в тому випадку, якщо ми будемо там, в Англії.
– Який жах! – не стрималася Джил.
– Ну нам-то жахатися нема чого, – заспокоїв її Юстас, – нас-то в будь-якому випадку вже не буде.
– Ах, як би мені хотілося… хоча ні… – осіклася Джил.
– Ти щось сказала?
– Я хотіла сказати, що мені майже захотілося, щоб нас і зовсім тут не було – хотіла, та не сказала. Тому що, якщо навіть я загину, то загину в битві за Нарнію, а це краще, ніж дожити до сивого волосся, перетворитися на стару бабцю, що утратила здоровий розум і їздить на візочку, а потім все одно померти.
– Або того гірше – розбитися в аварії на британської залізниці…
– А до чого тут залізниця?
– А от коли нас смикнуло, я вже було подумав, що це аварія, а тут раптом – зирк, а це нас закинуло до Нарнії – навіть від серця відлягло.
Поки Джил з Юстасом розмовляли про своє, решта обговорювали нагальні плани, щоб відволіктися від похмурих думок. Оскільки голови в усіх були заклопотані тим, як і що належить зробити сьогодні вночі, то тяжкі роздуми про колишню велич Нарнії і нещастя, що обрушилися на неї останнім часом, відійшли на задній план. Якби відразу всі раптом замовкли, то приховані думки пудовим тягарем зігнули б кожного, позбавляючи сили духу, але розмова не стихала. Більше того, Поґін навіть радів від передчуття того, що, на його думку, має статися. Він чомусь вважав, що на їхній бік перейдуть і кабан, і ведмідь, і, само собою, кмітливі пси. І вже зовсім неможливо було уявити, щоб усі гноми пішли за Грифлом. А те, що січа може відбутися в нерівному світлі багать та поміж дерев у нічному лісі, розглядалося навіть як перевага слабшої сторони. Ну а потім – як знати? – станься перемога в сьогоднішній борні, може й не варто вступати в битву з остраханським військом, тим більше що в чистому полі його не здолати?
Чому б не зачаїтися в лісах чи серед західних пусток за великим водоспадом і не пожити життям вільних розбійників? А там, дивись, до них приб'ються інші розумні звірі, та й древлянці не залишаться осторонь. І тоді покинуть вони свої схрони і завдадуть остраханцям такого нищівного удару, що загарбники (а на той час остраханці вже втратять усіляку пильність) так і зададуть драпака. Нарнія прокинеться, і тоді відбудеться щось на зразок того, що було за часів Міраза!
Лише Тіріан, слухаючи слова своїх супутників, невідступно думав про Таша і дедалі дужче переймався сумнівом, що з цього вийде щось путнє. Вголос, однак, він нічого не сказав.
З наближенням до Хлівного пагорба подорожні стишили голоси, аж поки нарешті запанувала мовчанка. Така тиша зазвичай і має супроводжувати лісові дії. Іншими словами, з тієї хвилини, як вони помітили пагорб, і до тієї миті, як перший із загону опинився поблизу стін, минуло не багато і не мало, а добрі дві години, ще й з гаком. На докладний опис лісового виступу пішла б не одна сторінка, бо – нехай буде відомо кожному – будь-яке пересування з укриття в укриття в насторожено чуткому лісі може вважатися за окрему пригоду! Іноді доводилося завмирати на місці, іноді – перечікувати тривогу, яка всякий раз, по щастю, виявлялася фальшивою. Втім, якщо ви коли-небудь грали в розвідників або слідопитів, то ви й без яких-небудь описів уявляєте собі, що це була за подорож. Уже на заході сонця подорожні знайшли притулок у заростях гостролисту, кроків за п'ятнадцять позаду пагорба. Тут вони пожували сухариків і залягли. Настала чи не найважча частина походу – очікування.
На щастя, очікування вдалося перебути, навіть злегка подрімавши годинку-другу, та ближче до півночі нагадала про себе нічна прохолода і мимоволі довелося прокидатися, тремтячи від ознобу; а крім того – оскільки давно вже в роті не було ні макової росинки – разом із дітьми прокинулася і нестерпна спрага, і не було ніякої можливості її вгамувати. Верть мовчки стояв, здригаючи і прядучи вухами. Тіріан ще спав, поклавши голову на бік єдинорогу – спав так солодко, немов це було не в лісі, а на пуховій перині в королівській опочивальні замку Кейр-Паравель. А розбудили його удари гонга. Він сів, протираючи очі від сну, і побачив, як на іншому кінці Хлівного пагорба зметнулися до неба язики багаття. Він зрозумів: настав час.
– Дозволь обійняти тебе наостанок, Діаманте, – сказав він єдинорогу, – бо, ймовірно, це наша остання ніч на землі. І якщо я в чому завинив перед тобою – у великому чи малому, – пробач мені за все.
– Любий мій королю, – відповів єдиноріг, – немає в чому мені звинувачувати тебе й не тримаю я на тебе ні зла і ні образи. І тому – в добру путь тобі! Багато радощів пережили ми разом. І якби дав мені Аслан вибирати, то не обрав би я іншу долю, ніж та, що випала мені, і не шукав би іншої смерті, ніж та, на яку ми йдемо.