Так по колу вони й ходили, доки віслюк уже посинів від холоднечі, набив синців об гостре каміння і тіла свого від втоми не відчував, коли якоїсь миті йому пощастило і він вчепився і ту штуку зубами. От так, зубами, і витяг він її на берег, плутаючись у тій штуковині ногами, бо вона виявилася набагато більшою, ніж то здавалося у воді, – завбільшки з килим, що кладуть перед комином, а до того ж іще й важка, слизька й холодна.
Хитаючись на неслухняних копитах, він вдерся на берег і скинув ту річ біля ніг свого друга, а сам став осторонь. Із нього рікою текла вода, та в нього вже не було сил обтруситися. Він лише тремтів усім тілом та шмигав носом. А от друзяка – той навіть і не спитав, як він почувається, бо його вкрай зацікавив віслючий улов. Він обійшов його з одного боку, а потім – з іншого, потім розгорнув на березі наче той килим і навіть тицьнув пальцем. В очах у нього спалахнув шельмуватий вогник, і він оголосив:
– Та це ж не що інше, як левова шкура!
– Не-не-невже? – не в змозі втамувати ляскіт зубів, спитав Верть.
– Цікаво… цікаво… цікаво… – розмовляючи сам із собою, мовив Круть, вочевидь глибоко замислившись.
– …Хто міг вбити бідного лева? – допоміг Верть. – Як тепер дізнаєшся? Нам залишається гідно його поховати…
– Е-е-е… – все ще розмірковуючи, мовив Круть. – А лев то був не справжній, себто звичайний, нерозумний. Тож не переймайся. Там, за водоспадом, на дикому заході немає розумних звірів. Тож цю шкуру носив дикий звір.
До речі, то була правда: невідомий мисливець, звісно, людина, вполював того лева десь на дикому заході та, знявши з нього шкиру, либонь, на трофей, чомусь покинув її напризволяще. А сталося це за кілька місяців до того. Та оскільки відбувалося те далеко за межами Нарнії, то до нашої історії потрапили лише наслідки тієї історії.
– Нехай так, – не заперечував Верть. – Нехай навіть цю шкуру носив найлютіший з усіх диких левів дикого заходу, хіба ми не повинні поховати її як слід? Тим паче, що це ж лев, а лев у нас, сам знаєш, хто… Отже, я думаю…
– Облиш, друже, – відказав Круть, – думати! Не ображайся, друже, але думати тобі якось не личить. Ми зробимо от що: ми зробимо з тієї шкури тобі зимову… е-е-е… хутряну шубку.
– Щось мені ця думка не до вподоби, – затрусив головою віслюк. – Ти тільки уяви, на кого я буду схожий у тій шубі: наче той віслюк у левиній… Що казатимуть про мене інші звірі? Я не хочу, аби про мене казали…
– Та що там про тебе казати? – відказав Круть і заходився чухатися, як то зазвичай роблять мавпи, чим, до речі, вони й відрізняються від вихованих людей.
– Та скажуть, яка ганьба, що я, віслюк, напнув на себе левину шкуру! Яка непошана до великого лева Аслана! І як таке зухвальство мені взагалі спало на думку? – насмілився зауважити Верть.
– Що я чую? – Круть аж чухатися кинув. – Мені перечить якийсь віслюк. От вигадав – так вигадав: та нікому й на думку не спаде, що таке взагалі може спасти на думку кому? Віслюкові! Усі ж розуміють, що нічого тобі на думку спасти не може, тому не переймайся, мій друже, і дозволь вирішувати тим, у кого вистачає на те клепок. Погодься, я ж бо не лізу в ті справи, у яких ти справніший за мене, бо краще за тебе я розумію, що ти зробиш те краще. Саме з цих міркувань я й умовляв тебе скупатися в озері, і, як бачиш, не даремно. Тож чому б і тобі не ставитися до мене так само – з розумінням того, що є речі, на яких я розуміюся краще. Чому ти вважаєш, що я й зовсім ні на що не годжуся? Будьмо справедливі: хай кожен робить те, що вміє!
– Авжеж, якщо так – то так, краще, либонь, і не скажеш, – погодився Верть.
– Отож я й кажу, – вів далі Круть, – що саме зараз саме час тобі зробити невеличку пробіжку вздовж річки до Чипінгфорда та подивитися, чи торгують там помаранчами або бананами.
– Але ж я… я… без задніх ніг від втоми, – вже вдруге за сьогодні уперся був віслюк.
– Розумію, – не сперечався Круть, – та не забудь, що крім того, що ти вкрай втомлений, та ще й мокрий, як рядно, а від холоднечі у тебе зуб на зуб не попадає, – тобі конче потрібно зігрітися! А що може бути краще для зігріву, аніж біг трухцем. До того ж у Чипінгфорді саме сьогодні ярмарок.
Верть не знайшовся, що й відповісти, окрім "гаразд", та й побрьохав собі до міста.
Випровадивши приятеля, Круть і собі почвалав, але не до міста, а до свого дерева: то на двох ногах, як то робить більшість люди, то на всіх чотирьох, як то робить більшість тварин. Опинившись біля дерева, він хутко почав здиратися наверх: з гілки на гілку, встигаючи ще й буркотіти собі під ніс та посміхатися якимсь своїм думкам. Удома, не гаючи часу, він дістав із шухляди голку, нитки та ножиці, бо саме йому виходило братися до справи, на яку був не здатен його приятель, а саме – шити. А шити, помітивши у нього хист, його колись навчили гноми. Клубок суворих ниток (суворих настільки, що краще було б назвати їх мотузком) він поклав собі за щоку, від чого вона роздулася так, ніби він напхав туди ледь не з півкіло льодяників; голку зажав у зубах, а ножиці – в жмені, з'їхав з дерева та почвалав назад до левиної шкури. Тут він сів навпочіпки і взявся до справи.
Розправивши шкуру, він на око прикинув, що вона задовга як на віслюка, а от у шиї, навпаки – закоротка, бо у віслюка шия довша, ніж у звичайного лева. Не знітившись, він відчикрижив частину від тулуба та викроїв із неї довгенький комірець, аби туди влізла осляча шия. Потім відкремсав голову та знову її пришив, але тепер уже до комірця. Не забув він і про те, аби лишити шворки, аби було як застібати віслюка та череві та у грудях. Деінколи над головою у Крутя пролітали пташки, тоді він одразу ж кидав роботу, роблячи вигляд, ніби то він так – вийшов подихати свіжим повітрям. Йому аж ніяк не кортіло, аби хоча б хто-небудь дізнався, що він там робить. Утім, пташки його не помічали, а навіть якщо й помічали, розповісти про те, що вони бачили, нікому б не змогли, бо то були дикі пташки, які могли лише цвірінькати або тьохкати, тож пересторога виявилася зайвою.
Уже надвечір приплентався Верть. Він, звісно, вже не біг трухцем, а терпляче шкандибав, ледь-ледь пересуваючи ноги, як справжній пересічний віслюк.