Після зустрічі з таємничою пані йти стало зовсім важко – з двох обставин. По-перше, місцевість раптом стала зовсім непрохідною. Шлях пролягав нескінченними вузькими ущелинами, що наскрізь продувалися немилосердим північним вітром, який щораз дув мандрівникам просто в обличчя. Не було з чого розвести вогнище, ніде було сховатися від вітру й негоди – навкруги не було жодної затишної ущелини на кшталт тих, що були на пустищі. Земля була кам'яниста, від ходіння по ній боліли ноги, а зранку після ночівлі ломило все тіло.
По-друге, які б у пані не були наміри, її розповідь про палац Харфанг мала згубний вплив на дітей – тепер вони тільки й могли думати, що про теплу постіль та гарячу ванну, смачну їжу й про те, як гарно буде знову мати дах над головою. Тепер вони ледь згадували про Аслана та зниклого принца у своїх розмовах, а Джил уже не повторювала знаки вранці та ввечері. Спочатку вона проговорювала сама до себе: "Я така зморена, потім їх повчу", та невдовзі забула про них і думати. Здавалося б, думка про близький відпочинок у затишному палаці мала підбадьорити дітей та надати їм наснаги. Але вийшло навпаки: від жалю до себе діти стали зовсім похмурими, образливими та дратівливими – до того ж ображалися вони не тільки одне на одного, а й на Трясогуза.
Та нарешті одного дня вони добрели до місця, де круті скелі, що стискали всю долину, закінчувалися, а замість них пролягали пологі схили, порослі хвойним лісом. Придивившись, мандрівники зрозуміли, що гори лишилися позаду. Перед ними розкинулася безлюдна кам'яниста рівнина. За нею, далеко-далеко попереду, виднілися засніжені гірські вершини. Посеред цієї рівнини, просто в них перед очима, виростав невисокий пагорб із пласкою верхівкою.
– Дивіться, дивіться! – несподівано загукала Джил, вказуючи кудись рукою. Усі побачили вогні, що зірками сяяли на темному полотні гір, пробиваючись крізь надвечірню напівтемряву. Вогні! То були не зорі, не вогнища, а яскраві вогники освітлених вікон! Якщо вам ніколи не доводилося мандрувати дикими безлюдними краями день за днем, тиждень за тижнем, навряд чи ви зрозумієте, які почуття охопили в ту мить трьох мандрівників.
– Харфанг! – заволали діти, захлинаючись від радісного хвилювання.
– Харфанг, – похмуро повторив Трясогуз. І одразу змінився в голосі: – Дивіться, гуси! Дикі гуси!
Миттю він зірвав з плеча лук і пустив стрілу, якою збив здоровенного гладкого гусака. Дістатися до палацу в той день однаково було вже неможливо, тож мандрівники розпалили вогнище та зготували собі добрячу вечерю. Їм було тепло та затишно, чого не траплялося вже давненько. Коли вогнище згасло, їх охопив жахливий холод, такий, що, прокинувшись вранці, вони побачили, як ковдри їхні закоцюбли на морозі.
– Нічого! – вигукнула Джил, пританцьовуючи на місці, аби загрітися. – Уж-ж-же сьогод-д-дні на нас че-чекає гаряча ван-на!
Розділ 7
Таємничий пагорб
Похмурий то видався день, нічого й казати. У небі – жодного просвітку, над головою – важкі хмари, готові вибухнути снігом; під ногами – мерзла земля, а над землею дме льодяний вітер так, буцімто ладен шкіру з живого зідрати. Доплентавшись до долини, мандрівники побачили, що стара дорога тут ще більш зруйнована, ніж у горах. Тепер їм доводилося пробиратися по розбитих кам'яних плитах, протискуватися поміж здоровенних валунів, дертися вгору по дрібному щебеню. Вони вкрай вимучилися та зовсім позбивали ноги, але про відпочинок не могло бути й мови – холод підганяв їх уперед.
Близької десятої ранку з неба впали перші сніжинки – вони лягали Джил на рукава й не танули; хвилин за десять сипало вже рясно, за двадцять земля навкруги помітно побілішала, а за півгодини навколо мандрівців затанцювала віхола, яка, судячи з усього, могла тривати й увесь день. Сніг бив просто в обличчя, засліплюючи подорожніх.
Аби зрозуміти, що трапилось далі, треба не забувати, що вони майже не бачили, що коїться навкруги. Наблизившись до підніжжя невисокого пагорба, за яким вони вчора ввечері побачили освітлені вікна, ніхто вже не міг розгледіти, яким був увесь пагорб, – крізь снігову завісу вони ледь бачили за кілька кроків від себе, та навіть для того доводилося видивлятися на всі очі. Нічого й казати, що йшли всі мовчки.
Біля підніжжя пагорба вони помітили щось схоже, якщо придивитися пильніше, на здоровенні кам'яні куби. Але ніхто не придивлявся – дорогу мандрівникам перегородив кам'яний карниз заввишки в людський зріст. Довгоногий простоквак легко здерся на нього й допоміг залізти іншим. Карниз рівно встилав глибокий вогкий сніг, і, здираючись нагору, діти вивалялися в ньому та змокли до рубця, чого не скажеш про простоквака. Потім вони ще довгенько чвалали вгору крутим кам'янистим пагорбом, коли дорогу їм перегородив другий карниз. Усього на шляху їх виявилося чотири, всі на однаковій відстані один від одного.
Видершись на останній, вони зрозуміли, що дісталися вершини пагорба: якщо до цієї миті він хоч трохи захищав їх від вітру, то тепер стихія накинулася на них з усією люттю. Вершина пагорба була рівною, мов стіл, і вітер, не зустрічаючи ніяких перешкод, дув із несамовитою силою. Багато де снігу не було зовсім – вітер не давав йому впасти, підхоплював та шматтями кидав мандрівникам в обличчя. Клуби снігу мчали по плато, ніби воно було вкрите льодом, бо земля тут була і справді гладенькою та пласкою, мов крига на річці. На додачу плато вздовж і впоперек перерізували загадкові рівчаки та насипи, що ділили його на здоровенні прямокутники та квадрати, через які довелося перелазити, що було ой як нелегко, бо деякі з них завширшки сягали кількох кроків, а заввишки – від двох ліктів аж до шести. З північного боку кожного такого насипу лежали глибокі снігові замети. Тож, перетнувши насип, мандрівникам доводилося плигати в ті замети й щораз вивалюватися у снігу та вимокати дедалі дужче.
Насунувши на лоба каптур, заховавши занімілі руки під плащ та низенько зігнувшись, навколо себе Джил краєм ока помічала інші обриси на цьому жахливому плато: праворуч височіло щось схоже на фабричні димарі, ліворуч вона розгледіла незвичну прямовисну скелю дивовижно симетричної форми. Але всі ті дива її аніскільки не зацікавили, тож вона забула про них, щойно відвела погляд в інший бік. Єдине, про що вона могла зараз думати, то про свої закоцюблі руки (і підборіддя, і вуха, і ніс) та про гарячу ванну й теплу постіль у палаці Харфанг.