– Де ж він той, як ти кажеш, квак-квак?
– Простоквак, – виправив Юстас із тим виразом на обличчі, який мав би означати своєрідну гордість, коли ти єдиний запам'ятав якесь вельми мудроване слово. – Ага, а от, здається, і він!
Прослідкувавши за його поглядом, Джил помітила щось схоже на людську постать. Кроків за п'ятдесят простоквак рибалив спиною до них. Розпізнати його на тлі очерету було майже неможливо: то ще не все, що він був того самого болотного кольору, як і все навкруги, та до того ж ще й сидів нерухомо.
– Ходімо побалакаємо з ним, – зважилася Джил. Бяклі кивнув. Обоє почувалися ніяково.
Почувши кроки позаду, простоквак обернувся. На видовженому обличчі з запалими щоками із тонкими підібганими губами видавався лише довгий загострений ніс. Інших окрас як-то, наприклад, бороди, в нього не було. На маківці красувався високий бриль із гострою верхівкою та надзвичайно широкими крисами. Волосся, коли вже назвати волоссям попелясто-зелені патли, які вибивалися з-попід бриля, ледь вкривало завеликі, як на ту голову, вуха, нагадуючи жорсткі та пласкі пагони очерету. Майже застиглий вираз його обличчя наганяв невимовну нудьгу, колір – якщо щось і нагадував, то звичайну болотну грязюку. І з одного погляду на нього було зрозуміло, що його відрізняє дуже виважене ставлення до життєвих негод.
– Доброго ранку, гості мої! – привітався він. – Що аж ніяк не означає, що невдовзі не задощить чи не здійметься хуртовина, або не впаде туман, або от-от не гримне грім. Сподіваюся, вам хоч добре не спалося?
– Навпаки! – запевнила його Джил. – Ми спали, мов діти.
– Еге ж, – похитав головою простоквак, – розумію. Ви просто не бажаєте мене образити. Виховані ж бо, чи не так? Чемність на те і є, аби робити вигляд, що все гаразд, коли насправді все навпаки.
– Перепрошую, – чемно зупинив його Юстас. – А як вас звати?
– Зовіть мене просто: простоквак Трясогуз. Запам'ятати не просто, та не переймайтеся. Я завжди готовий нагадати.
Дітлахи присіли на моріжок обабіч простоквака. Тільки тепер вони роздивилися його як слід і здивувалися: до чого ж довгі в нього руки та ноги. Так, сидячи, він зростом не перевищував гнома, та, вставши в повний зріст, одразу був вищим за багатьох людей. Та ще більший подив викликали його пальці: не просто довгі пальці, а пальці з перетинками; перетинчастими були і його ноги, якими він раз у раз каламутив і без того каламутну воду. Вдягнутий він був у щось таке незрозуміле, землисте під колір обличчя, що висіло на ньому мішком.
– Хтів був навудити вугрів – стушкувати на обід, та не здивуюся, якщо жодного не спіймаю. А якщо навіть і спіймаю, то не здивуюся, що вам вони не прийдуться до смаку.
– А чому б і ні? – здивувався Юстас.
– Чому? – ані на мить не замислившись, відповів простоквак: – А тому, що не звиклі ви до нашої їжі! І, отже, я певен, як чемні люди ви лише робитимете вигляд, що вам усе до вподоби, аби догодити мені. Ну то як знаєте! А от чим сидіти склавши лапки, поки я тут рибалю, спробуйте-но краще розпалити багаття! Спиток не збиток, чи не так? Біда лише в тому, що, скоріш за все, у вас нічого не вийде! До речі, хмиз за вігвамом, либонь, відсирів. Розкласти багаття можна просто у вігвамі, та будьте готові, що дим застилатиме очі, а можна й за вігвамом. Але щойно задощить, то й багаття заллє. Вибір за вами. Ось вам моє кресало та порохівниця, навіщо я їх вам даю – і сам не знаю. Однаково, я гадаю, користуватися ви цим не вмієте…
Та він не вгадав. Мистецтво розводити багаття старовинними засобами Юстас опанував ще під час попередньої подорожі. Хмиз був на місці та й на диво сухий, тож не встигла Джил й оком змигнути, як багаття вже палало. Юстас лишився доглядати вогонь, а Джил побігла до протоки вмиватися. Потім вогонь доглядала Джил, а Юстас бігав до протоки вмиватися. Вмивання їх освіжило. Лишилося дочекатися сніданку.
Тут повернувся й простоквак. Попри всі його побоювання, повернувся він не з порожніми руками, а з дванадцятьма вуграми, випатраними та без луски. Підлагодивши багаття, він поставив на вогонь чималенький горщик та розкурив свою люльку. Хай буде вам відомо, простокваки набивають люльку просто-таки несамовитим самосадом, його ще називають "важким"; подейкують, що вони навіть змішують тютюн із висушеною ряскою, – ми про те нічого не знаємо, але так чи інакше дим від простоквакової люльки йшов не вгору, а стелився по землі, наче густий нічний туман, до того їдкий, що Юстасу вистачило вдихнути лише раз, аби зайтися невгамовним кахиканням.
– Гм… – не звертаючи на нього уваги, гмикнув простоквак. – Ті вугри, вони щось готуватися не поспішають, можна з голоду померти, доки їх дочекаєшся. До речі, знавав я якось одну маленьку дівчинку, яка саме… та краще цю історію вам не знати, бо від неї можна й зовсім занепасти духом, а засмучувати гостей – такої звички в мене немає. То чи не краще нам відволіктися від сумних думок про вугрів у якийсь інший засіб. Чому б, наприклад, нам не побалакати про наші плани?
– Дуже добре, – підхопила Джил. – Тож чим ви можете зарадити в пошуках королевича Риліана?
Простоквак просто квакнув, втягнувши й без того впалі щоки так, що ті запали далі нікуди.
– Ох, чим же зарадити тому, чому, може, і ради немає? Та ось що: здоровий глузд підказує, що сподіватися на те, аби зайти далеко на північ, коли вже й зима на носі, – то безглуздя. До того ж за всіма прикметами вона обіцяє бути ранньою та ще й лютою. Я вас не розхолоджую, а попереджаю, бо, здається, погодою вас не налякати. Авжеж, з тими горами, скелями, ущелинами, бурхливими гірськими річками, з ворогами, що чатують на кожному кроці, зі збитими ногами та голодом, від якого шлунок зводить судома, та на додаток не забути ще й заблукати в горах – либонь, погоду вже й не помічаєш. З іншого боку, якщо ми й не зуміємо зайти в таку далечінь, щоб від того була якась користь, ми завжди знайдемо, як зайти в таку далечінь, звідки й назад повернутися зась. А це, погодьтеся, неблизька дорога.
Дітлахи одночасно помітили, що заміть "ви" він став казати "ми", і, не зговорюючись, разом вигукнули:
– То ви йдете з нами?