Рабадаш перетворився у віслюка! Віслюк іще міг говорити. Він збагнув, що з ним сталося, і заголосив щосили:
— О-ой лихо, я не хочу бути віслюком! Згляньтесь! Нехай уже кінь…і-інь… і-і… і-а… і-а!
А далі слова перейшли в ослячий рев.
— Послухай мене, Рабадаше, — сказав Аслан. — Справедливість немислима без милосердя. Тобі не завжди бути ослом.
Осел нашорошив вуха. Це виглядало доволі кумедно і всі знову покотилися від сміху, попри те, що з усіх сил намагалися тримати себе в руках.
— Тобі треба звернутися до Таша, — вів далі Аслан. у день Великих Осінніх Фестин ти станеш перед вівтарем Таша у Ташбані. На очах усього ташбанського люду з тебе спаде осляча подоба і всі впізнають принца Рабадаша. Та пам'ятай: скільки житимеш, не зможеш відходити від Головного храму Таша більше ніж на десять миль, бо инакше знову перетворишся на осла — вже назавжди.
На якусь хвильку запала тиша, а потому всі раптом стрепенулись і стали роззиратися, наче щойно прокинулись. Аслана не було. Та у повітрі й на траві мерехтіла якась ясність, а серця переповнювала радість. Ні, це не сон: перед ними стояв віслюк.
Король Люн мав навдивовижу м'яке серце: побачивши, що сталося з його ворогом, він забув про все, що той учинив, і співчутливо промовив:
— Ваша високосте, мені дуже шкода, що все так обернулось. Ви свідок: ми цього не бажали. Зрозуміло, ми будемо раді надати Вашій високості корабель, у якому Ви зможете повернутися до Ташбану, щоб… е-е… відбути покуту, яку призначив Аслан. До Ваших послуг усе, що може бодай трішки скрасити Ваше становище: найліпший корабель… найсвіжіша морква та чортополох…
Але віслюк оглушливо заревів і заднім копитом ударив слугу, що опинився поряд із ним. Стало зрозуміло, що Рабадаш не вміє бути вдячним і що люб'язну пропозицію короля Люна знехтувано.
І щоб уже більше до цього не повертатись, я розповім вам, чим закінчилася історія Рабадаша-віслюка. Його посадили на корабель і відправили до Ташбана. Там на Осінні Фестини він прийшов у храм Таша і до нього знову повернулася людська подоба. Тисячі людей побачили, що принц був віслюком. Зате по смерті старого Тісрока, коли Рабадаш посів його місце, він став наймирнішим правителем, якого будь-коли знав Калормен. Позаяк Рабадашеві не вільно було відлучатись від Ташбану більше ніж на десять миль, він не міг розв'язувати воєн і споряджати походи. Ще одна причина — йому не хотілося, аби тархани без нього здобували бойову славу, бо инакше вони б усунули його з трону. Він керувався виключно себелюбними міркуваннями, та невеличкі держави, що сусідили з Калорменом, почувалися за його правління доволі безпечно. Калорменці не забули віслючої історії і, поки принц посідав трон, у вічі його називали Рабадашем-Миротворцем, та за спиною він мав імено Рабадаша-Посміховиська. Під цим прізвиськом він і ввійшов в історію — ви переконаєтесь у цьому, коли заглянете у відділ історії Калормену найближчої бібліотеки. І понині у калорменських школах, коли хтось зробить якусь дурницю, його можуть назвати "другим Рабадашем".
Тимчасом в Анварді всі тішилися, що вдалося спекатися Рабадаша. Увечері розпочалося свято. Спершу на лузі перед замком влаштували велику учту. Ясно світив місяць, навколо горіли десятки ліхтарів — було видно мов удень. Щедро лилося вино, усі навперебій розповідали розмаїті історії, сипали дотепами. Та ось запала тиша: у супроводі двох скрипалів на середину вийшов співець. Аравіса й Кор розчаровано перезирнулись: їм-бо досі доводилося чути лише пишномовну калорменську поезію, тож вони приготувалися до неабиякої нудьги. Але скрипалі торкнулися струн — і серця дітей розтанули. Співець завів древню баладу про Олвіна Справедливого, що переміг двоголового велета Пайра і перемінив його у камінь (так утворилась дво верха гора Пайр), а потім здобув руку і серце прекрасної панни Лільни, яка стала його нареченою. Коли прозвучав останній рядок, Аравісі й Кору захотілося послухати ту дивовижну історію ще раз. Але далі у бесіду вступив Бругу: співати він не вмів, проте залюбки поділився спогадами про битву під Заліндрегом. Люсі розповіла історію про чарівну шафу, через яку вона, король Едмунд, королева Сюзан і Верховний король Пітер потрапили до Нарнії. Крім Аравіси та Кора, всі вже чули про це не раз, але охоче слухали б ще і ще.
Та надворі уже геть споночіло і король Люн оголосив, що молодим людям пора вкладатися в ліжко.
— А завтра, Коре, — додав він, — Я покажу тобі замок. Тільки, будь ласка, постався до цього відповідально і подумай, що необхідно зробити, аби його ліпше укріпити. Кажу це, бо тобі доведеться захищати цю твердиню, коли я відійду.
— Батьку, але ж королем має стати Корін, — здивовано відказав Кор.
— Ні, хлопче, — заперечив король Люн, — ти будеш моїм спадкоємцем. Корона перейде до тебе.
— Та ні, я не хочу, — розгубився Кор. — Ліпше…
— Коре, немає значення, чого хочеш ти чи я. Так велить закон.
— Але якщо ми близнюки, то ми одного віку.
— Ні, — усміхнувся Люн. — Все одно хтось приходить на світ перший. Ти на двадцять хвилин старший від Коріна. Будемо сподіватись, що й мудріший. Хоча у порівнянні з цим шибайголовою це неважко, — і король з лукавинкою глянув на Коріна.
— Але, батьку, тоді вибери своїм наступником того, хто справді цього гідний!
— Не можу. Король підкоряється законові. Стати королем можна тільки дотримуючись закону. І не думай, що можна отак просто ухилятись від обов'язків: король так само не має на це права, як і вартівник, що стоїть на чатах.
— Батьку, — благально звів очі Кор, — ну навіщо це мені? І Корін… Коріне, мені ніколи й не снилось, що я можу відібрати у тебе корону.
Та Корін радісно вигукнув:
— Ур-ра! Ур-ра! Я не буду королем. Мені не доведеться носити корону. Я залишуся принцом і робитиму що хочу. Чудово!
— Це правда, Коре, тут твій брат має цілковиту слушність, — мовив король Люн. — Бо бути королем означає у напад іти першим, а відступати останнім. А коли негода знищить увесь урожай, — а таке інколи трапляється й у Верхоландії, — король повинен останнім приступати до столу, чесно ділячись зі своїми підданими останнім шматком хліба.