— Він… він — людина? — поцікавилася Люсі.
— Аслан — людина?! — якось трохи суворо прорік пан Бобер. — Очевидно, що ні. Я казав вам, що він Король лісу і син Великого Володаря-Що-Живе-За-Морем. Невже ви не знаєте, хто є Королем Звірів? Аслан — Лев… великий Лев.
— О-о-о! — вихопилося в Сюзан. — А я думала, що він людина. А він… небезпечний? Мені трохи страшно, я боюся левів.
— Звичайно, страшно, мила, — сказала пані Бобриха. — А що ж ти собі гадала? Якщо знайдеться хтось, хто може з'явитись перед Асланові очі і щоб коліна у нього не затремтіли, то це або великий сміливець, або просто дурник.
— Виходить, він усе-таки небезпечний? — спитала Люсі.
— Небезпечний? — перепитав пан Бобер. — Хіба ви не чули, що вам казала пані Бобриха? Чи ж мова йшла про безпеку? Так, він небезпечний. Але він добрий. Він — Король, кажу ж вам.
— Я дуже хочу його побачити! — вигукнув Пітер. — Навіть якщо буде дуже страшно, коли він підійде до мене.
— Добре, сину Адамів, — задоволено крекнув пан Бобер і з розмаху так гупнув лапою по столі, що всі горнята й тарілки аж підстрибнули із дзенькотом. — Ти побачиш його. Маємо вістку, що зустріч відбудеться завтра, якщо встигнемо, біля Камінного Столу.
— А де це? — спитала Люсі.
— Я покажу вам, — відповів пан Бобер. — Униз по ріці. Добрячий шмат дороги. Я вас туди заведу.
— Ой, а як же бідний пан Тамнас? — захвилювалась Люсі.
— Найпевніший шлях допомогти йому — зустрітися з Асланом, — мовив пан Бобер. — Коли він буде з нами, ми негайно почнемо діяти. Але й без вас справа не зрушиться з місця. Про це каже інше древнє передання:
В ту мить, коли Адама плоть і кров
У Кеа-Перевел зійде на трон,
Розтане зла і мороку покров.
Переклала Мар'яна Савка. (Прим, ред.)
Тепер, коли він наближається і ви вже тут, ясна річ, все має скоро сповнитися. Ми чули, що Аслан колись уже бував тут — давно-давно, ніхто не може сказати коли. А от із вашого роду тут ніколи нікого досі не було.
— Чекайте, пане Бобре, щось я не второпаю, — про-мовив Пітер, — виходить, що Чаклунка не є людиною?
— Вона б дуже хотіла, аби ми у це повірили, — відказав пан Бобер, — бо якраз на цій підставі і проголосила себе королевою. Але вона не донька Єви, а походить від вашого прабатька Адама, — тут пан Бобер поштиво уклонився, — вашого прабатька Адама першої дружини, яку звали Ліліт[1]. Ліліт, як відомо, була із джинів. Це, так би мовити, з одного боку. А ось з іншого вона споріднена із велетами. Ні-ні, у жилах Чаклунки немає жодної краплі людської крові.
— Тому вона така зла, правда, тату Бобре? — сказала пані Бобриха.
— Цілковита правда, мамо Бобрихо, — відповів пан Бобер. — Очевидно, щодо людей є дві точки зору (хай не ображаються на це наші гості). Але не може бути двох думок про тих, які схожі на людей, та не є ними.
— Колись я знала добрих гномів, — промовила пані Бобриха.
— Я також, коли ти вже про них згадала, — відповів її чоловік, — але дослівно кількох, та й то вони найменше скидалися на людей. А взагалі моя вам порада: якщо стрінете когось, хто збирається стати людиною, але не став, або колись нею був, а зараз не є, або мав бути людиною і все ж не людина, уважно пригляньтеся до нього і міцно тримайтесь за руків'я свого топірця. Отому Чаклунка завжди вистежує справжніх людей у Нарнії. Вона пантрувала на вас багато років і якби довідалась, що ви тут і вас четверо, то навіть не знаю, що учинила б од злості.
— Чому? Що це має до справи? — запитав Пітер.
— Бо є ще одне пророцтво, — відповів пан Бобер. — Там, у Кеа-Перевел, — це замок на березі моря біля самого гирла нашої річки, який міг би бути столицею цілої країни, якби все було так, як належить, — отож, у Кеа-Перевел стоять чотири трони. І з давніх-давен відомо, що коли двоє синів Адамових та двоє доньок Євиних посядуть оті чотири трони, тоді не тільки закінчиться панування Білої Чаклунки, але і їй самій прийде кінець. Ось чому ми з такими пересторогами добиралися сюди: дізнайся вона про вас чотирьох — ваші життя важили би не більше за мій вус.
Діти були так поглинуті розповіддю пана Бобра, що весь той час нічого більше не помічали. Після останніх слів господаря запала тиша, і Люсі раптом спохопилась:
— Гей! А де Едмунд?
Якусь мить усі були настільки вражені, що ніхто не міг промовити і слова, а далі посипались питання:
— Хто його бачив останнім?
— Коли він зник?
— Може, він вийшов?
Діти метнулись до дверей і стали шукати його надворі. Там знай густо падав сніг, а зелений лід ставка геть сховався під товстою білою ковдрою. З вершини греблі, де ото стояла хатинка бобрів, ледве було видно берег. Усі бігали довкола будиночка, по самі литки провалюючись у пухкий сніг, й гукали: "Едмунде! Едмунде!" — аж похрипли. Але сніг, здавалося, приглушував їхні вигуки, бо навіть луна не озивалась у відповідь.
— Який жах! — вимовила Сюзан, коли вони у повній безнадії нарешті повернулися до хатки. — Ліпше б ми сюди взагалі не приходили.
— Що ж нам тепер робити, пане Бобре? — запитав Пітер.
— Що? — перепитав пан Бобер, який уже натягнув на себе валянки. — Забиратись звідси як стій, ось що. Не можна гаяти ні хвилини!
— Нам потрібно розділитися на групи, — запропонував Пітер, — і розійтися у різних напрямках. Той, хто його знайде, відразу повернеться сюди і…
— Які ще групи, сину Адамів? — перебив пан Бобер. — Для чого?
— Як це для чого? Ясна річ, щоб шукати Едмунда!
— Ба нащо його шукати? Немає в цьому жодної потреби, — відмовив пан Бобер.
— Та що Ви таке кажете? — підняла брови Сюзан. — Він не міг відійти далеко. Ми повинні його знайти. Що Ви мали на увазі, коли казали, що шукати не варто?
— Немає змісту провадити будь-які пошуки, — стояв на своєму пан Бобер, — бо ж відомо, куди він подався!
Діти вражено перезирнулися.
— Невже ви досі не зрозуміли? Він пішов до неї, до Білої Чаклунки. Він усіх нас зрадив.
— Та ні, не може бути! — вигукнула Сюзан. — Він не міг такого зробити!
— Справді? — перепитав пан Бобер й обвів усіх трьох пильним поглядом. І чомусь те, що вони збиралися сказати, завмерло у них на устах, бо раптом кожному стало цілком очевидно, що Едмунд так і вчинив.
— Але як він знайшов дорогу? — здивувався Пітер.