— Дякую, звичайно. Але ж у тебе є свої справи, а я не можу тут вічно сидіти.
Крита знову трохи подумала й сказала:
— У такому разі, можливо, Мальта знає, що з плямою робити.
— Ти не могла б їй подзвонити?
— Мальта сама телефонує, а дзвінків ні від кого не приймає, — сказала Крита, хрумаючи брокколі.
— Але ж ти можеш з нею зв'язатися?
— Звісно. Ми ж сестри.
— Отже, можеш спитати в неї про пляму? Або попросити, щоб вона мені подзвонила?
— Вибачте, але я цього не можу зробити. Не можу в неї просити про когось. У нас таке правило.
Намазуючи маслом тост, я зітхнув.
— Виходить, якщо в мене до Мальти якась справа, то я маю чекати, поки вона сама зателефонує?
— Саме так, — кивнула Крита. — А якщо ваша пляма не болить і не свербить, то краще на якийсь час забути про неї. От я на такі речі не звертаю уваги. Тому і вам раджу не звертати. З людьми іноді таке буває.
— Невже?
Якийсь час ми мовчки жували сніданок. Я вже давно не їв у компанії, тож усе було смачним. Я сказав про це Криті, і мені здалося, що їй було приємно це почути.
— Та все-таки що сталося з твоїм одягом?
— Вам, мабуть, неприємно, що я без дозволу наділа речі вашої дружини? — стривожено запитала Крита.
— Та ні. Я не маю нічого проти, що ти це зробила. Усе одно Куміко їх залишила. І все-таки я не второпаю, де і як ти загубила свій одяг.
— Не тільки одяг, але також туфлі.
— То як же ти все це загубила?
— Не можу пригадати, — сказала Крита. — Знаю тільки, що прокинулась у вашій постелі зовсім голою. А що було до того — зовсім не пам'ятаю.
— Пам'ятаєш, що спускалася в колодязь? Після того, як я звідти вибрався.
— Це пам'ятаю. І ще — що там заснула. А що ж було потім — не пригадую.
— Тобто ти зовсім не пам'ятаєш, як вибралася з колодязя?
— Анітрохи. У моїй пам'яті посередині розрив. Ось такий, — і Крита розставила вказівні пальці обох рук сантиметрів на двадцять. Скільки часу це означало, я не здогадувався.
— А що сталося з драбиною, що висіла в колодязі? Також не пам'ятаєш? Адже вона пропала.
— Про драбину взагалі нічого не знаю. Не пам'ятаю навіть, вилізала по ній з колодязя чи ні.
— Можеш показати п'ятки? — запитав я, уважно розглядаючи чашку з кавою, яку тримав у руці.
— Так, звичайно, — сказала Крита. Сівши поряд на стілець, вона витягнула ногу й показала п'ятки. Тримаючи її за кісточки, я оглянув їх. Вони були абсолютно чисті й гарної форми. Без подряпин і грязюки.
— Нема ні грязюки, ні подряпин, — сказав я.
— Так.
— Учора цілий день падав дощ, і якщо ти йшла звідти боса, ноги твої, гадаю, мали б забруднитися. Оскільки ти проходила через сад, то на веранді мали б залишитися твої сліди, чи не так? Однак п'ятки в тебе чисті, а на веранді жодних слідів.
— Так.
— А це означає, що ти не йшла босоніж.
Наче вражена таким відкриттям, Крита на мить задумалася.
— У ваших словах є логіка.
— Можливо, є, але поки що ми ні до чого не прийшли, — сказав я. — Так де ж ти загубила одяг і туфлі та як сюди добралася?
— Не маю уявлення, — і Крита похитала головою.
Поки Крита старанно мила в раковині посуд, я сидів за кухонним столом і про все це думав. Та, звісно, ні до чого не додумався.
— З тобою таке часто відбувається? Скажімо, ти не можеш пригадати, куди ходила, — спитав я.
— Це вже не вперше. Не часто, але іноді таке буває. Ніяк не можу пригадати, куди ходила й що робила. Якось одного разу я десь забувала свій одяг. І тільки цього разу загубила все — і одяг, і туфлі.
Крита вимкнула воду, витерла ганчіркою стіл.
— Послухай, Крита-сан! — сказав я. — Минулого разу я так і не дослухав до кінця твоєї розповіді. Тоді ти перервала її на півдорозі й кудись зникла. Пам'ятаєш? Може, розкажеш до кінця? Про те, що сталося з тобою після того, як тебе спіймали якудза, змусили займатися проституцією, як ти зустрілася з Нобору Ватая і переспала з ним.
Спершись на умивальник, Крита глянула на мене. Краплі води скапували з її рук і падали на підлогу. З-під білої майки на її грудях чітко випиналися соски. Позираючи на них, я знову виразно уявив собі її голе тіло, побачене вночі.
— Гаразд. Розповім усе, що потім сталося.
Вона знову сіла навпроти.
— Минулого разу я раптом утекла посеред нашої розмови, бо не була готова все вам розповісти. Вважала, що треба вам, Окада-сан, усе чесно викласти, якщо вдасться, але не змогла дійти до кінця. Ви, напевне, здивувалися, що я зникла так несподівано?
Поклавши руки на стіл, Крита дивилася мені прямо в очі.
— Звичайно, здивувався, але серед того, що сталося останнім часом, це не було найдивнішим.
— Як я вам уже казала, моїм останнім "фізичним клієнтом" як повії був Нобору Ватая. Коли за робочим дорученням Мальти я зустрілася з ним удруге, то відразу його впізнала. Навіть якби намагалася забути, все одно не змогла б. Однак чи згадав він мене, не знаю. Бо Ватая-сан не з таких, чиї почуття можна прочитати на обличчі.
Та, гадаю, краще розповісти все по порядку. Спочатку про те, коли Нобору Ватая став моїм клієнтом. Це було шість років тому.
Як я вже казала, тоді я зовсім перестала відчувати біль. І не лише біль — я взагалі нічого не відчувала, абсолютно нічого не сприймала. Звісно, це не означає, що я не відчувала жару, холоду, болю… Але всі ці відчуття, здавалось, належали іншому, далекому світові, ніяк зі мною не пов'язаному. А тому ніщо в мені не чинило опору, коли я спала з чоловіками за гроші. Хоч би що зі мною робили, мені було байдуже, бо все, що я відчувала, мене не стосувалося. Бо моє оніміле тіло мені навіть не належало. У той час якудза повністю втягли мене в проституцію. Вони змушували мене спати з чоловіками — я це робила, давали мені гроші — я брала. Ми на цьому минулого разу зупинилися?
Я кивнув.
— Того дня мене послали на шістнадцятий поверх одного готелю в центрі. Номер було зарезервовано на прізвище Ватая. Прізвище рідкісне — з тих, що не часто трапляються. Постукавши, я відчинила двері й побачила чоловіка, що, сидячи на дивані, пив замовлену в номер каву й начебто щось читав. На ньому була зелена теніска і брунатні бавовняні штани. Волосся коротко стрижене, на носі — окуляри в брунатній оправі. На низькому столику перед диваном стояв кавник і чашка, лежала книжка. Видно, він зосереджено читав, бо в його очах ще не погасло збудження. Обличчя без особливих прикмет, тільки очі світилися небуденною енергією. Побачивши ці очі, я на мить подумала, що зайшла не в той номер. Та ні, я не помилилася. Чоловік сказав, щоб я зайшла й замкнула двері.