Довгий лист від Куміко
Віщий птах
Я кілька разів засинав і стільки ж прокидався. Сон був короткий, уривчастий і неспокійний, як у літаку. Як тільки він ставав глибоким, я раптом здригавсь і прокидався; коли ж мало настати повне пробудження, я знову непомітно занурювався в дрімоту. І так повторювалося без кінця. За відсутності світла час котився, немов віз з розхитаним колесом. Незручна, неприродна поза не дозволяла мені заспокоїтися. Прокидаючись, я щоразу перевіряв час на годиннику. Він протікав важко й нерівно.
Знічев'я я брав у руку ліхтарик і його світло спрямовував навмання то сюди, то туди — на землю, на стіну, на кришку колодязя. Та завжди знаходив там ту саму землю, ту саму стіну, ту саму кришку. Тіні, які відкидав при переміщенні промінь, то видовжувалися, то скорочувалися, то розширювалися, то звужувалися. Коли таке заняття мені набридло, я витрачав час на те, щоб старанно обмацати своє обличчя — знову перевірити його обриси. Досі я ні разу не переймався формою власних вух. Якби мене попросили намалювати їх хоча б ескізно, я, напевне, не зумів би. А от зараз я міг точно й докладно відтворити кожен їхній край, усі западинки й вигини. І от що дивно: коли я все перемацав, то виявив, що праве й ліве вуха значно відрізняються одне від одного. Як таке могло статися і який наслідок випливав з такої асиметрії (а якийсь наслідок, напевне, таки випливав), я не здогадувався.
Стрілки годинника показували 7:28. "Відтоді, як я сюди спустився, я, мабуть, уже тисячі дві разів поглядав на годинник", — подумав я. В усякому разі, зараз 7:28 вечора. На бейсбольному матчі в таку пору закінчується розіграш третьої подачі й починається четверта. У дитинстві я любив залазити на верх трибуни й спостерігати, як поволі гасне літній день. Сонце вже сховалося за обрієм, але на небі все ще зберігалася чарівна яскрава заграва. Щогли освітлення, ніби на щось натякаючи, кидали на землю свої довгі тіні. Гра почалася, і поволі, несміливо, один за одним, спалахували прожектори. Однак навколо все ще було настільки світло, що можна читати газету. Згадка про денну спеку стояла на порозі й перешкоджала приходу літньої ночі.
Однак штучне освітлення спокійно й водночас наполегливо перемагало сонячне сяйво, заповнюючи все навколо святковими барвами. Яскрава зелень трави на бейсбольному полі, чітко окреслені чорні майданчики, новенькі білі лінії на них, блиск лаку на бітах гравців, що очікують своєї черги бити м'яч, тютюновий дим у потоках світла (який у безвітряну погоду здавався мені неприкаяними душами, що не знаходять собі прихистку) — усе це починало виразно проявлятися. Підлітки, що розносили пиво, розглядали на світлі банкноти, затиснувши їх між пальцями, уболівальники зривалися з місць, щоб, простеживши за траєкторією високого м'яча, голосно скрикувати або розчаровано зітхати. Повертаючись у свої гнізда, у бік моря пролітали невеликі пташині зграї. От що можна було побачити на бейсбольному стадіоні о пів на восьму вечора.
У пам'яті почали спливати бейсбольні матчі, які мені довелося бачити. Пригадую, ще в дитинстві до Японії на товариські ігри приїжджала команда "Saint Louis Cardinals", і ми з батьком ходили дивитися її гру. Перед початком матчу її гравці вишикувалися вздовж периметра майданчика і почали кидати на трибуни підписані м'ячі, принесені в кошиках. Ошалілі глядачі один поперед одного намагались їх спіймати, а я, не встаючи з місця, й не помітив, як один з м'ячів упав мені на коліна. Це була несподівана, дивовижна подія, схожа на чаклунство.
Я знову глянув на годинник. Була 7:36. Минуло вісім хвилин відтоді, як я востаннє дивився на циферблат. Лише вісім хвилин. Зняв годинник, приклав до вуха. Він ішов справно. Я здвигнув плечима у темряві. З відчуттям часу поступово діялося щось дивне. Я вирішив якийсь час не звертати уваги на годинник. Хоча мені нічого іншого не залишалося, як дивитися на нього, робити це щохвилини — просто якась хвороба. Та щоб противитися цій спокусі, доводилося докладати значних зусиль. Такої ж муки я зазнав, коли кидав курити. Як тільки я вирішив не згадувати про час, ні про що інше я вже не міг думати. Таке своєрідне суперечливе відчуття скидалося на роздвоєння особистості. Що наполегливіше я старався забути про час, то щораз більше про нього думав. Я підсвідомо повертався очима до годинника на зап'ясті лівої руки. І тоді я щоразу відвертав обличчя, заплющував очі, щоб не бачити його. Врешті-решт я зняв його з руки й закинув у рюкзак. Але й тоді я в думках тягнувся до нього там, де він не переставав вицокувати секунду за секундою.
Ось так у темряві спливав час, позбавлений переміщення стрілок, неподільний і невимірний. Утративши свої покази одного разу, час перестав бути неперервною лінією, а перетворився у безформну рідину, що за власним бажанням то розширювалася, то стискалася. У потоці такого часу я засинав, прокидався, потім знову засинав і знову прокидався. І поволі я звик до того, що не бачу годинника. Я переконував себе, що час уже мені не потрібен. Та невдовзі мене охопила нестерпна тривога. Ясна річ, я звільнився від нервозної звички поглядати на годинник через кожних п'ять хвилин. Однак, повністю втративши часову координату, я почувався викинутим уночі в море з палуби корабля. Хоч як голосно я кричав, ніхто мене не чув, а корабель, лишивши мене напризволяще, рухався вперед і, швидко віддаляючись, от-от мав зникнути з мого поля зору.
Не витримавши спокуси, я добув з рюкзака годинник і надів знову на ліве зап'ястя. Його стрілки показували 6:15. Мабуть, 6:15 ранку. Коли востаннє я дивився на його циферблат, стрілки показували 7:30 вечора. Тож логічно вважати, що відтоді збігло одинадцять годин. А, звісно, не двадцять три. Однак певності в цьому я не мав. Зрештою, яка різниця, скільки годин — одинадцять чи двадцять три? Так чи інакше, незалежно від того, минуло одинадцять чи двадцять три години, я відчував щораз сильніший голод, зовсім відмінний від того, яким я уявляв собі невиразно досі. Я думав, що голод — це, по суті, відчуття порожнечі у шлунку, а насправді він виявився чимось близьким до чисто фізичного болю — так, наче мене різали або душили. Іноді цей біль наростав, як морський приплив, досягав вершини, коли я мало не непритомнів, а потім помалу відступав.