Але таке відчуття залишилося тільки після першого разу. Потім виникла справжня близькість. Куміко стала чуйніше відгукуватися на мої пестощі. А перед тим усе для неї було вперше, а тому, напевне, я відчував щось схоже на відчуженість.
Перегортаючи в пам'яті спогади, я раз по раз протягав руку до стіни і сильно смикав драбину, щоб перевірити, чи вона тримається. Здавалося, що вона може зникнути в будь-яку мить, і я ніяк не міг подолати страху. Думаючи про це, я не міг заспокоїтися. Я відчував, як лунко б'ється серце. Перевіривши драбину смиканням разів двадцять-тридцять, я нарешті втихомирився. Вона була прив'язана до дерева міцно й просто так не відв'яжеться.
Я глянув на годинник. Його фосфоресцентні стрілки показували майже третю годину. Третю годину пополудні. Над головою все ще плив півмісяць світла. Наверху, напевне, сяяло сліпуче літнє сонце. Я уявив собі блискучу річкову бистрінь, зелене листя, що тремтіло під подувом вітру. Там панувало світло, а тут, під ногами, — морок. Досить трохи спуститися по драбині, як опинишся у такій глибокій темряві.
Я ще раз смикнув драбину й переконався, що вона тримається міцно. Прихилившись головою до стіни, заплющив очі й поволі поринув у сон, схожий на приплив.
7
Спогади й розмови про вагітність
Експериментальне дослідження болю
Коли я прокинувся, півмісяць отвору колодязя заволокло густими синюватими сутінками. Стрілки годинника показували половину восьмої. Половину восьмої вечора. Виходить, я проспав чотири з половиною години.
На дні колодязя стало прохолодно. Спускаючись сюди, я, видно, так хвилювався, що навіть не звернув уваги на температуру. А от зараз навколо похолодніло. Розтираючи передпліччя долонями, я подумав, що треба було кинути в рюкзак щось тепле, щоб натягти зараз на сорочку. Я зовсім не здогадувався, що температура на дні колодязя інша, ніж назовні.
Звідусіль мене оточувала густа темрява. Хоч як я напружував зір, нічого не бачив. Навіть власних рук. Водячи руками по стіні, намацав драбину й потягнув до себе. Вона все ще була міцно прив'язана. Я ворухнув рукою, і мені здалося, ніби темрява злегка колихнулася. А втім, можливо, це був просто обман зору.
Дивно, що я не можу бачити власного тіла. Що довше я сидів у темряві, то щораз менше усвідомлював, що існую. А тому раз у раз покашлював і погладжував обличчя власними долонями. Таким чином вуха підтверджували, що в мене ще є голос, руки — що обличчя нікуди не ділося, а обличчя — що руки на своєму місці.
Незважаючи на мої зусилля, моє тіло ставало рідшим і легшим — немов пісок, який відносить із собою водяний потік. Було таке відчуття, ніби в мені відбувається жорстока боротьба, щось схоже на мовчазне перетягування каната — свідомість поступово перетягувала до себе моє матеріальне "я". Темрява сильно порушила первісну рівновагу між цими двома силами. Я раптом подумав, що тіло врешті-решт — лише тимчасова оболонка, приготовлена для того, щоб його поглинула свідомість. Якби хромосоми, з яких складається моє тіло, були переставлені в іншому порядку, то, напевне, я набув би іншого вигляду. Крита Кано назвала себе "повією в думках". Тепер я легко сприйняв її слова. Справді можна віддаватися любощам у думках, а досягти оргазму — в реальності. У такій непроглядній пітьмі може статися що завгодно.
Я труснув головою і постарався вернути свідомість назад у своє тіло.
У темряві я зчепив пальці рук — великий з великим, вказівний із вказівним. Пальці правої руки переконалися в існуванні пальців лівої, а пальці лівої — в існуванні пальців правої. Потім я повільно й глибоко вдихнув. Про свідомість перестану думати! Переключуся на щось реальніше. На реальний світ, якому належить моє тіло. Я ж заради цього сюди забрався. Щоб подумати про реальний світ. Мені здалося, що для цього треба перебувати далеко від нього. Скажімо, на дні глибокого колодязя. "Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно", — так сказав Хонда-сан. Прихилившись спиною до стіни, я поволі вдихав повітря, що відгонило пліснявою.
Весілля ми не влаштували. Не мали для цього фінансових можливостей, а просити допомоги в батьків не хотіли. Заздалегідь вирішили жити удвох, покладаючись лише на свої заробітки. Це важливіше за будь-яку формальність. У неділю вранці ми прийшли в районну управу, розбудили чергового службовця, натиснувши кнопку дзвінка біля прийомного віконця, й подали заяву. А ввечері подалися до першокласного французького ресторану — замовили пляшку вина й повечеряли за повною програмою. І це замінило нам весілля.
Коли ми одружилися, то майже не мали жодних заощаджень (моя покійна мати залишила мені трохи грошей, але я вирішив приберегти їх на чорний день), меблів — також. Перспективи на майбутнє годі було назвати світлими. Хоча я і працював в юридичній конторі, без адвокатського посвідчення я не мав на що сподіватися. Куміко значилася у штаті маленького, маловідомого видавництва. Закінчивши університет, вона могла скористатися батьковими зв'язками і влаштуватися набагато краще, але така думка була їй не до душі, і Куміко власними силами підшукала собі цю роботу. Таке життя удвох цілком нас задовольняло.
І все-таки починати життя удвох з нуля було непросто. Я зроду вдався замкнутий — як це буває у родинах з однією дитиною. Серйозні справи завжди любив робити самостійно. Адже легше зробити мовчки все самому, ніж, витрачаючи час і сили, комусь щось пояснювати і переконувати. Куміко після смерті старшої сестри також відгородилася від батьків і жила, так би мовити, незалежно від них. У жодному випадку не зверталася до рідні за порадою. У цьому розумінні ми були схожі одне на одного.
Однак мало-помалу ми пристосували своє тіло й душу до нового поняття: "наш дім". Навчилися думати й відчувати разом. Намагалися ставитися до того, що з нами відбувалося, як до чогось спільного. Звісно, іноді це вдавалося, іноді — ні. Але, гадаю, такий процес проб і помилок здавався нам новим і незвичним. Будь-які суперечки, навіть найбурхливіші, забувалися, як тільки ми пригорталися одне до одного.
На третій рік після одруження Куміко завагітніла. Оскільки ми старанно уберігалися, то для нас — принаймні для мене — це було як грім з ясного неба. Видно, хтось з нас допустився необережності. Хоч би там що, але наші фінанси не дозволяли обзаводитися дитиною. Куміко щойно призвичаїлася до видавничої роботи й при змозі не збиралася з нею розлучатися. Видавництво було невеличке, а тому про відпустку з приводу вагітності не могло бути й мови. Хто збирався народжувати дитину, мусив звільнятися з роботи. Якби ми на таке зважилися, нам довелося б якийсь час жити на мою заробітну плату, а це практично було майже неможливо.