— До, — відповіла вона.
— Отже, якщо розставити все по порядку, то от що виходить, — сказав я, звертаючись до неї. — Куміко дізналася про вас через Ватая-сана й прийшла порадитися щодо зниклого кота. Потім, приховавши з невідомої причини, що бачилася з вами, влаштувала нам зустріч у цьому самому місці. Так усе проходило?
— Приблизно так, — неохоче підтвердила Мальта Кано. — Спершу ми з вашою дружиною говорили тільки про розшуки кота. Але я відчувала, що в цьому приховується щось набагато глибше. А тому мені захотілось зустрітися з вами. Зустрітись і поговорити віч-на-віч. Після того виникла потреба ще раз побачитися з нею, щоб з'ясувати деякі чисто особисті обставини.
— І тоді вона вам розповіла, що має коханця?
— Загалом, так. Однак моє становище не дозволяє вдаватися в подробиці.
Я зітхнув. Користі від мого зітхання не було, але не зітхати я не міг.
— Значить, Куміко вже давно знається з цим чоловіком?
— Думаю, місяців два з половиною.
— Два з половиною місяці… — повторив я. — Чого ж це я за такий час нічого не помітив?
— Це тому, що ви, Окада-сан, зовсім не сумнівалися у своїй дружині.
Я кивнув:
— Саме так. Ні разу не сумнівався. Я навіть не думав, що Куміко мене обманює. І зараз не можу повірити.
— І все-таки здатність повністю вірити комусь — одна з прекрасних людських рис, — відзначила Мальта.
— Досить рідкісна здатність, — додав Нобору Ватая.
Підійшов офіціант і наповнив мою чашку кавою. За сусіднім столом голосно сміялася дівчина.
— Так, власне, про що наша розмова? — запитав я у Нобору Ватая. — Для чого ми втрьох тут зібралися? Щоб я погодився на розлучення з Куміко? Чи з якоюсь іншою, глибшою метою? У ваших словах начебто є логіка, але найважливіше залишається в тумані. Ви сказали, що Куміко пішла з іншим чоловіком. Але куди? Куди пішла і що робить? Сама чи з ним? Чому зі мною не зв'яжеться? Якщо в неї хтось є, то нічого не вдієш. Однак я ні в що не повірю, якщо не почую цього від Куміко. Адже це стосується лише нас обох. Ми самі повинні поговорити одне з одним і вирішити. А вам нема чого втручатися.
Нобору Ватая відсунув убік свій чай з льодом, якого так і не торкнувся.
— Ми прийшли сюди з повідомленням. Я попросив Кано-сан піти зі мною. Бо подумав, що краще вести розмову при сторонній особі. Хто коханець Куміко і де вона зараз — не знаю. Вона доросла і може робити все, що їй до вподоби. Та якби я навіть знав, де вона перебуває, все одно не сказав би. А Куміко не дзвонить тобі, бо не хоче з тобою розмовляти.
— А про що вона з вами говорила? Наскільки я знаю, між вами немає особливої близькості.
— Ну, а якщо ж ти з Куміко був настільки близький, то чому вона спала з іншим?
Мальта Кано тихо кашлянула.
— Куміко сказала, що підтримує стосунки з іншим чоловіком і хоче почати життя з чистого аркуша. Я порадив їй розлучитися з тобою. І вона обіцяла подумати, — повідомив Нобору Ватая.
— І це все? — спитав я.
— А що ще може бути?
— Нічого не розумію, — сказав я. — Чесно кажучи, не думаю, що Куміко приходила до вас з такою важливою справою. Вибачте за відвертість, але навряд чи вона з вами радилася б. Сама б усе вирішила або ж поговорила безпосередньо зі мною. Можливо, йшлося про щось інше? І з цією метою вам обом довелось поговорити віч-на-віч?
На губах Нобору Ватая блимнула усмішка — слабка й холодна, як молодий місяць на досвітньому небі.
— От що означає "самому вибовкати правду", — сказав він тихо, але зрозуміло.
— Самому вибовкати правду… — повторив я, ніби випробовуючи ці слова.
— Саме так. Дружина наставила тобі роги й, на додачу, пішла з дому, а ти хочеш звалити вину на інших. Нечувана дурість! Знаєш, я прийшов сюди не для власної розваги, а з необхідності. Для мене це даремна трата часу.
Він замовк, і за нашим столом запала глибока тиша.
— Ви чули історію про мавп з паскудного острова? — запитав я Нобору Ватая. Той байдуже хитнув головою. — Десь, надзвичайно далеко звідси, лежить паскудний острів. Острів без назви. Бо він її не вартий. Паскудний острів надзвичайно паскудної форми. На ньому ростуть кокосові пальми паскудного вигляду, що родять кокоси з паскудним запахом. Там живуть паскудні мавпи, яким подобається їсти кокоси з паскудним запахом. Їхні паскудні кізяки падають на землю і перетворюються у паскудний ґрунт, з якого виростають ще паскудніші кокосові пальми. Виходить ось такий кругообіг.
Я допив каву й вів далі:
— Дивлячись на вас, я раптом згадав історію про цей паскудний острів. І ось що я хочу сказати: деякі види паскудства, болотної каламуті і мороку самі по собі швидко розмножуються за власним циклом, і на певному етапі ніхто вже не може їх зупинити. Навіть якщо цього хочуть зацікавлені особи.
Обличчя Нобору Ватая нічого не виражало. Усмішка зникла, але я не помітив і тіні роздратування. І тільки між бровами залягла маленька зморшка, однак я не міг пригадати, була вона там раніше чи ні.
— Так-от, — вів я далі, — мені добре відомо, яка насправді ви людина. Кажете, що я — сміття. Думаєте, що мене легко розчавите, якщо захочете. Однак не все так просто. Можливо, з вашого погляду я — сміття. Та я не такий дурний, як ви вважаєте. Я добре знаю, що у вас під маскою, приготовленою для лискучого телевізійного екрана. Знаю вашу таємницю. І Куміко знає. Як захочу — зможу розкрити. Щоб люди знали. Зумію, хоча, напевне, це забере багато часу. Можливо, я — нікчемна людина, але, принаймні, не мішок з піском. Я — жива людина. І якщо мене хтось ударить — дам здачі. Раджу це запам'ятати.
Нічого не кажучи, Нобору Ватая не відвертав від мене своїх очей на безвиразному обличчі, що нагадувало кам'яну брилу, повислу в повітрі. Майже все, що я сказав, було блефом. Жодної його таємниці я не знав. Я здогадувався, що ця людина має якийсь великий ґандж, але чогось конкретного дізнатися не міг. Однак мої слова, видно, щось у ньому зачепили. Я виразно прочитав це на його обличчі. На відміну від того, що завжди робив з опонентами під час телевізійних дебатів, він не насміхався з моїх тверджень, не прискіпувався до слів, не намагався захопити зненацька, а сидів мовчки, майже не ворушачись.
Та невдовзі з обличчям Нобору Ватая почало відбуватися щось дивне. Воно поволі червоніло, набираючи неприродного кольору. То тут, то там на блідому тлі проступали яскраво-червоні й тьмяно-червоні плями, викликаючи в моїй уяві образ осіннього лісу, розфарбованого мазками безладно перемішаних листяних і вічнозелених дерев.