— Ого!
— Але от що, — сказала дівчина, кинувши на землю недокурок і загасивши його ногою, — у цій фірмі заборонено вживати слово "лисий". Натомість треба казати "людина з проблемою рідкого волосся". "Лисий" — це дискримінаційний термін. Ось так! Коли одного разу я жартома бовкнула "людина з вадами волосяного покриву", то відразу дістала прочухана. Мовляв, насміхатися не треба! Бо вони там такі серйо-о-озні. До речі, ви знаєте, що здебільшого люди на світі страшно серйо-о-озні?
Я добув з кишені карамельок, кинув одну собі в рот, а іншу запропонував Мей. Вона похитала головою і вийняла з пачки нову сигарету.
— Послухайте, Заводний Птаху! Ви все ще безробітні?
— Так.
— А збираєтеся серйозно працювати?
— Звичайно, — відповів я, але відразу засумнівався. — А втім, не знаю. Здається, потрібен час на роздуми. Сам точно не знаю, а тому не можу нічого добре пояснити.
Покусуючи нігті, Мей Касахара не спускала з мене очей.
— А знаєте, Заводний Птаху, чого б вам не підробляти разом зі мною в цій фірмі? Платять сяк-так, але робота легка й графік досить вільний. Довго не думайте! Якщо побудете на тимчасовій роботі, то, можливо, легше розберетесь у багатьох своїх справах. Спробуйте, хоч би для зміни обстановки.
"Непогана ідея", — подумав я і сказав: — Непогана ідея.
— От і добре! Наступного разу я зайду по вас. Де ваш дім?
— Трохи важко пояснити, але якщо підеш доріжкою і звернеш кілька разів, то ліворуч побачиш дім, де стоїть червона "Хонда-Сівік" з наліпкою на бампері: "Хай живе мир між народами світу!". Наступний дім — наш, без виходу на доріжку, а тому доведеться перелазити через бетонну огорожу, щоправда, трохи нижчу за мене.
— Не турбуйтесь. Бо через таку огорожу я можу легко перебратися.
— Нога вже не болить?
Дівчина з присвистом зітхнула й випустила струмок тютюнового диму.
— Та нічого. Я навмисне кульгаю, щоб до школи не ходити. Прикидаюся перед моїми стариками. Непомітно звикла. Вдаю, що з ногою негаразд, навіть тоді, коли сиджу сама в кімнаті. Я страшна акуратистка. Якщо хочеш когось обдурити, то спочатку обдури самого себе. А ви, Заводний Птаху, сміливі?
— Гадаю, не дуже, — відповів я.
— А цікаві?
— Трохи.
— А ви не вважаєте, що сміливість і цікавість між собою чимось схожі? — запитала Мей. — Де сміливість, там і цікавість, і навпаки — де цікавість, там і сміливість, хіба ні?
— Ну що ж, можливо, справді чимось схожі, — сказав я. — А буває і так, — що сміливість і цікавість зливаються водно, як ти сказала.
— Скажімо, коли нишком залазиш у чужий дім?
— Саме так, — сказав я, перекочуючи на язиці карамельку. — У такому випадку цікавість і сміливість начебто діють разом. Іноді цікавість тягне за собою сміливість і підганяє її. Однак здебільшого цікавість швидко зникає, на відміну від сміливості. Цікавість скидається на веселого приятеля, якому не можеш довіритися. Вона запалює тебе, але в будь-яку мить може кинути тебе. І тоді доводиться діяти самому, зібравши докупи всю мужність.
Мей трохи задумалася над цим.
— Справді… Можна й так вважати. — Вона піднялася зі стільця, обтрусила пил із шортів і глянула на мене згори. — Послухайте, Заводний Птаху, ви не хотіли б подивитися на колодязь?
— Колодязь? — поцікавився я. — Який ще колодязь?
— Тут є висохлий колодязь, — сказала Мей. — Він мені до певної міри подобається. Хочете подивитися?
Ми перейшли через сад й обійшли дім збоку. Колодязь, півтора метра діаметром, закривався круглою кришкою з товстих дощок. Зверху кришку придавлювали два бетонні блоки. Біля його стінки, що виступала над землею приблизно на метр, ніби насторожі, стояло старе дерево. Начебто фруктове, але з невідомою мені назвою.
Колодязь, як і все інше в цьому домі, здавався вже давно покинутим і запущеним. У ньому відчувалося щось таке, що можна назвати "цілковитою втратою чутливості". Можливо, неживі предмети стають ще більше неживими, коли людина відвертає від них очі.
Коли ж я зблизька старанно обстежив колодязь, то зрозумів, що його викопали набагато раніше, ніж звели сам будинок. Про це свідчила зовсім стара дерев'яна кришка. Стінки колодязя були зацементовані — видно, для зміцнення первісної конструкції. Навіть дерево біля нього наче підкреслювало, що з'явилося тут набагато раніше від інших у цьому саду.
Я опустив на землю бетонні блоки, зняв одну з половинок дощаної кришки і, спершись руками об край, нагнувся і зазирнув усередину, але дна не побачив. Колодязь, видно, був досить глибокий — його нижня частина тонула в цілковитій темряві. Я принюхався — трохи відгонило пліснявою.
— Води нема, — сказала Мей. — Колодязь без води.
"Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь, — думав я. — Доріжка без входу і виходу. І ще…"
Дівчина підняла з-під ніг шматок цеглини й кинула його в колодязь. Невдовзі почувся слабкий сухий звук. От і все. Настільки сухий, що, здавалось, його можна розтерти на порошок.
Випроставшись, я глянув на Мей і запитав:
— Чому нема води? Висохла? А може, хтось його засипав?
Дівчина здвигнула плечима.
— Якби його хотіли засипати, то засипали б по вінця, хіба ні? Бо навіщо залишати діру в землі? Небезпечно — може хтось упасти. Правда?
— Мабуть, що так, — погодився я. — Мабуть, колодязь з якоїсь причини висох.
Раптом я згадав слова Хонди: "Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь і спускайся на дно". Виходить, колодязь я вже знайшов.
Я ще раз нагнувся і, ні про що не думаючи, глянув у темряву. "От тобі й на! У такому місці, серед дня, існує така глибока темрява!" — подумав я. Я відкашлявся і проковтнув слину. Мені здалося, ніби в темряві колодязя хтось інший кашлянув. У роті залишився присмак лимонних карамельок.
Я накрив колодязь кришкою і поклав на неї блоки. Зиркнув на годинник. Майже пів на дванадцяту. В обідню перерву треба подзвонити Куміко.
— Мені пора додому.
Мей трохи насупилася.
— Гаразд! Вертайтеся додому, Заводний Птаху.
Коли ми перетинали сад, кам'яний птах, як і раніше, дивився на небо своїми висохлими очима. Небо все ще суцільно заволікали сірі хмари, але дощ припинився. Мей Касахара зірвала жмутик трави й підкинула вгору. Вітру не було, й травинки розсипались під її ногами.