— Це правда, але ж мені підвищили зарплату, та й шанси на побічну роботу добрі. А ще ж у нас є заощадження, тож цілком проживемо, якщо не шикуватимемо. Тобі що, набридло сидіти дома й поратися на кухні? Таке життя тобі не до вподоби?
— Не знаю, — чесно відповів я. Я справді не знав.
— Тоді як слід над цим подумай, — сказала дружина. — До речі, кіт повернувся?
Кіт. Про нього я зовсім не думав від самого ранку.
— Ні, ще не повернувся.
— Може, пошукаєш у сусідніх дворах? Його нема вже цілий тиждень.
Я промимрив щось невизначене й знову переклав слухавку в ліву руку.
— Мабуть, вештається коло порожнього будинку в кінці доріжки. У дворі, де стоїть кам'яна статуя птаха. Бо я його там кілька разів бачила.
— У кінці доріжки? — запитав я. — Коли це ти туди ходила? Ти мені про це ні разу не казала…
— Ой, вибач, мушу бігти! Робота чекає. Не забудь про кота.
Розмова урвалася. Я знову подивився на слухавку й поклав її на місце.
"І чого це Куміко заманулося туди ходити?" — подумав я. З нашого двору можна було потрапити на доріжку, лише якщо перелізти через стіну з бетонних блоків. Але навіщо це робити?
Я зайшов на кухню напитися води, потім подався на веранду — перевірити, чи залишилася в мисці їжа для кота. Купка сушених анчоусів не зменшилася ні на одну штуку з минулого вечора. Кіт не приходив. Я стояв на веранді й споглядав наш садок у променях раннього літа. Садок не з тих, що заспокоюють душу. Сонце зазирало сюди на зовсім короткий час, а тому земля там завжди була чорна й волога. З кущів у кутку росли тільки дві чи три непоказні гортензії, цвіт яких мені дуже не подобався. По сусідству видніло кілька дерев, і звідти долинав скрипучий крик якогось птаха, схожий на скрегіт накручуваної пружини. Ми прозвали його заводним птахом. Таке ймення дала йому Куміко. Справжнього імені ми не знали. Так само, як і його вигляду. Однак заводний птах щодня прилітав на сусідські дерева й накручував пружину нашого спокійного маленького світу.
"Ой, треба шукати кота!" — подумав я. Я завжди любив котів. І нашого також. Але коти живуть своїм, котячим життям. Вони зовсім не дурні тварини. Якщо кіт пропав, значить, захотів кудись навідатися. Якщо зголодніє і втомиться, повернеться додому. Урешті-решт все-таки треба пошукати нашого кота, щоб заспокоїти Куміко. Усе одно зайнятися не було чим.
На початку квітня я звільнився з юридичної контори, в якій пропрацював досить довго. Звільнився без особливих причин. Не скажу, що робота мені не подобалася. Вона мене не захоплювала, але за неї добре платили, та й атмосфера в конторі була дружня.
Якщо казати коротко, у цій конторі я виконував роль професійного хлопчика на побігеньках. Та я, здається, добре з нею справлявся. Можливо, я здаватимусь самовпевненим, але скажу, що маю талант до виконання практичних обов'язків. Схоплюю все на льоту, дію енергійно, не скаржуся, а до того ж, я — реаліст. От чому, коли я сказав, що хочу звільнитися, мій начальник (власник адвокатського бюро типу "Батько й син") навіть запропонував мені невелику прибавку до зарплати.
Однак я все-таки звільнився. І не тому, що пов'язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. "Якщо звільнятися, то лише зараз", — вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.
За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.
— Зрозуміло, — відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.
Я також мовчав, поки Куміко не сказала:
— Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. — По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.
Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід. (У коледжі вона вивчала дизайн і мріяла стати вільним художником-ілюстратором.) Крім того, якби я звільнився, то якийсь час міг би отримувати страховку від безробіття. А це означало, що якби я сидів дома на господарстві, то нам вистачило б грошей на їжу, хімчистку та інші витрати, і наше життя не сильно змінилося б.
Ось так я кинув роботу.
Я запихав у холодильник куплені продукти, коли пролунав дзвінок. Цього разу дзенькіт здавався мені страшно нетерпеливим. Я саме відкривав пластикову упаковку тофу.[1] Поклав її на стіл у кухні, зайшов у вітальню і підняв слухавку.
— Ну що, уже доїли спагеті? — спитала жінка.
— Доїв, — відповів я. — Але тепер мені треба шукати кота.
— Із цим, гадаю, можна почекати хвилин десять. Бо це не те, що спагеті варити.
Я чомусь не міг перервати розмови. Щось у голосі жінки притягувало мою увагу.
— Гаразд, але тільки десять хвилин.
— Тепер ми зможемо порозумітися, правда? — спокійно запитала жінка. Я відчув, як вона зручно вмостилася на кріслі й поклала ногу на ногу.
— Як же це так, — спитав я, — що десять хвилин вистачить?
— Можливо, що десять хвилин — це більше, ніж ви думаєте.
— Ви впевнені, що ми знайомі?
— Звичайно. Ми багато разів зустрічалися.
— Де? Коли?
— Десь, колись, — відповіла вона. — Та якби я зараз про це докладно згадувала, десять хвилин не вистачило б. Для нас важливим є теперішній час, чи не так?
— Можливо. Але я хотів би мати доказ, що ви мене знаєте.
— Наприклад?
— Скільки мені років?
— Тридцять, — відразу відповіла вона. — Тридцять років і два місяці. Досить?
Я замовк від подиву. Виходить, вона знає мене, але її голосу я собі не пригадую.
— Тепер ваша черга, — сказала вона спокусливо. — Спробуйте уявити мене. З мого голосу. Уявіть собі, яка я з вигляду. Якого віку? Де я? Як одягнена?
— Не уявляю.
— Ну, спробуйте.
Я зиркнув на годинник. Минула тільки хвилина і п'ять секунд.
— Ніяк не уявляю, — повторив я.
— Ну, то я вам підкажу. Я — в ліжку. Щойно з душу, й на мені нема нічого.
Я замовк і захитав головою. Невже це секс по телефону?