Із цим чоловіком я випадково зустрівся навесні 1947 року — можливо, на початку травня, коли нарешті розтанув сніг. Відтоді, як мене сюди прислали, минуло вже півтора року. Він був одягнений так само, як і десяток інших в'язнів, зайнятих ремонтом на станції. Вони дробили молотами каміння і мостили їхніми обломками дорогу. Їхні удари розліталися навколо гучною луною. Я саме повертався повз станцію із шахтоуправління після доповіді, коли мене зупинив сержант, що наглядав за роботою, й велів показати перепустку. Я вийняв її з кишені і передав йому. Здоровенний сержант довго розглядав її з підозрою, хоча було ясно, що він неграмотний. Він покликав одного в'язня з бригади ремонтників і наказав прочитати, що написано на перепустці. Цей в'язень явно відрізнявся від інших — мав вигляд освіченої людини. Це був він. Побачивши його, я відчув, як у мене кров відійшла з обличчя і перехопило подих — так, ніби я справді тону.
Це був російський офіцер, який тоді на березі річки Халхін-Гол наказав монголам зідрати шкіру з Ямамото. Схудлий, полисілий, без одного переднього зуба. Бездоганну чисту уніформу замінила брудна арештантська роба, лискучі чоботи — діряві валянки. Подряпані, заляпані скельця окулярів, зігнуті дужки. І все-таки це був той самий офіцер. Помилитись я не міг. Він також пильно подивився на мене. Напевне, я видався йому дивним тому, що, проходячи мимо, раптом завмер на місці. За дев'ять років я так само, як і він, схуд і постарів. У волоссі з'явилася сивина. Та, здається, він мене також упізнав — на його обличчі зблиснув подив. І було чого! Бо він, напевне, думав, що я зогнив у колодязі в Монголії. Та й мені не могло навіть приснитися, що в сибірському шахтарському селищі зустріну цього офіцера в арештантській робі.
Він швидко подолав розгублення і спокійним голосом прочитав неграмотному сержанту з автоматом на шиї, що було написано в перепустці: як мене звати, що я перекладач, що мені дозволено вільно переміщатися між табірними зонами. Сержант віддав перепустку і кивком підборіддя дав знак, що можу йти. Пройшовши кілька кроків, я обернувся. Офіцер дивився мені вслід, на його обличчі, здавалось, майнула усмішка. А втім, може, це мені привиділося. Я довго не міг спокійно йти — так тремтіли ноги. За одну мить перед моїми очима постало колишнє жахіття.
Я уявив собі, що цей чоловік з якоїсь причини потрапив у немилість й опинився в сибірському концтаборі. У тогочасному СРСР таке траплялося часто. Всередині уряду, партії та армії точилася жорстока боротьба, і Сталін з його патологічною підозрілістю переслідував таких невдах. Позбавивши посад і звань, їм влаштовували неправедні суди й негайно розстрілювали або висилали в концтабори. Що краще — тільки Бог знає. Бо, уникнувши страти, вони були приречені до самої смерті каторжно працювати. Ми, японці, ще мали надію повернутися на батьківщину, якщо виживемо. А от російські в'язні не мали й цього. Тож і цьому офіцеру, напевне, судилося зогнити в сибірській землі.
Тільки от одне мене непокоїло. Тепер він знав, як мене звати й де я перебуваю. До війни я мимоволі брав участь з Ямамото в розвідувальній операції на монгольській території, переправившись туди через Халхін-Гол. Якщо хтось від нього про це дізнається, то моє становище буде плачевним. Однак він на мене не доніс. Як я пізніше дізнався, він мав щодо мене набагато серйозніші плани.
Через тиждень я знову побачив його перед станцією. У такій самій брудній робі, зі скованими ногами, офіцер розбивав молотом каміння і також мене помітив. Поклав молот на землю і, витягнувшись, як колись в офіцерському мундирі, обернувся до мене. Цього разу він таки усміхався, але в його усміху таїлася така жорстокість, що в мене поза спиною пішов мороз. А в очах проглядав вираз, з яким він стежив, коли з Ямамото здирали шкіру. Я мовчки пройшов мимо.
У радянському військовому штабі при таборі був один офіцер, з яким я міг по-дружньому розмовляти. За освітою також географ, він учився в Ленінградському університеті, приблизно мого віку. Нас пов'язувала цікавість до картографії, і на цьому ґрунті ми часто вели професійні розмови. Його цікавили оперативні карти Маньчжурії, складені Квантунською армією. Звісно, при його начальстві ми таких речей не торкалися, та як тільки залишалися на самоті, розмова про картографію приносила нам тільки радість. Іноді він приносив мені щось поїсти, показував фотографії дружини і дітей, що залишилися в Києві. За час перебування у полоні серед росіян він був єдиною людиною, з якою я хоч трошки здружився.
Одного разу, наче між іншим, я запитав у нього про в'язнів, зайнятих ремонтом на станції, — мовляв, серед них я помітив одного, що, можливо, колись займав високу посаду. Коли я докладно описав його зовнішність, Ніколай — так звали мого знайомого — похмуро глянув на мене.
"Це, напевне, Борис Шкуродер, — сказав він. — Тобі краще ним не цікавитися".
"Чому?" — запитав я.
Ніколаю не дуже хотілося розводитися на цю тему, та оскільки він знав, що я можу стати йому в пригоді, хоч-не-хоч розповів, як Борис Шкуродер опинився на шахті.
"Тільки не смій передати кому-небудь, що я тобі скажу, — попередив Ніколай. — Без жартів, він — небезпечна людина. Я не хотів би з ним знатися".
І от що розповів Ніколай. Бориса Шкуродера насправді звати Борисом Громовим. Як я і здогадувався, він був майором НКВС. У 1938 році, коли Чойбалсан захопив у Монголії владу, а потім став прем'єр-міністром, Громова послали до Улан-Батора військовим радником — організувати держбезпеку за зразком беріївського НКВС і справно придушувати контрреволюційні елементи. Він зі своїми посіпаками влаштовував облави, кидав людей у табори, катував і при найменшій підозрі без жодних сумнівів знищував.
Після закінчення боїв під Номонханом, коли криза на Далекому Сході минулася, його відкликали до Москви й негайно послали у Східну Польщу, окуповану СРСР, з метою чистки польської армії. Там він і дістав кличку Шкуродер. Бо, використовуючи чоловіка, привезеного з Монголії, катував людей, здираючи з них шкіру. Природно, що поляки смертельно його боялися. Людина, перед якою здирають з когось шкіру, готова у всьому зізнатися. Коли ж унаслідок несподіваного прориву кордону німецькими військами між Німеччиною та СРСР почалася війна, він повернувся з Польщі до Москви. У той час, коли за підозрою у таємних зв'язках з гітлерівським режимом відбувалися масові арешти, людей без будь-якого суду знищували або відправляли в концтабори, Шкуродер став правою рукою Берії і, використовуючи улюблений спосіб катування, широко розгорнув свою діяльність. Щоб зняти із себе відповідальність за неспроможність передбачити напад нацистів і для утвердження своєї влади, Сталіну і Берії довелося сфабрикувати теорію внутрішньої змови. Від жорстоких тортур невинно загинула сила-силенна людей. Не знаю, це правда чи ні, але казали, що Борис зі своїм напарником-монголом обідрали шкіру принаймні з п'яти чоловік. Подейкували, що він гордився розвішаною в його кабінеті людською шкірою.