Тепер настала черга говорити Нобору Ватая. Зчепивши пальці, я стежив за рядками ієрогліфів, що лягали на екран.
> Ніяк не доберу, що ти хочеш сказати. Схоже, ми говоримо різними мовами. Я вже казав, що ти набрид Куміко, вона знайшла іншого й тому пішла з дому. І тепер бажає з тобою розлучитися. Нещасливий кінець, але так часто буває. А проте ти виставляєш один за одним якісь аргументи й тим самим тільки ускладнюєш ситуацію. Та як не крути, усе це даремна трата часу — і для мене, і для тебе.
У всякому разі, про викуп земельної ділянки не може бути й мови. Як це не прикро, я такого плану вже не маю. Гадаю, ти знаєш, що сьогодні в одному тижневику надруковано другу статтю про вашу "садибу". Здається, вона почала привертати до себе увагу, а тому зараз я не можу про неї і думати. За моєю інформацією, твоїй діяльності настане кінець. Ти зустрічаєшся там чи то з сектантами, чи то клієнтами, щось їм даєш і за це отримуєш винагороду. Та навряд чи вони до вас тепер приходитимуть. Бо для них це стало дуже небезпечно. А коли люди не приходитимуть — не буде й грошей. Отже, ти не зможеш сплачувати щомісяця боргу і, рано чи пізно, утримувати "садибу". Тож мені залишається тільки чекати, коли плід достигне і впаде з дерева. Хіба не так?
Настала моя черга відповідати. Ковтнувши води зі склянки, я кілька разів перечитав текст Нобору Ватая і поволі почав орудувати пальцями.
> Так, я справді не знаю, як довго зможу утримувати "садибу". Але грошей ще на кілька місяців вистачить, а за той час мені багато чого вдасться зробити. Ви навіть уявити собі цього не можете. Ні, я не блефую. От приклад. Вам останнім часом не сняться кошмарні сни?
Мовчанка Нобору Ватая, наче магніт, притягувала мене до монітора. Напруживши до краю свої відчуття, я прикипів очима до екрана, щоб у його глибині вловити найменшу зміну настрою опонента. Та це було неможливо.
Нарешті на екрані з'явилися нові рядки:
> Вибач, але погроз я не сприймаю. Краще прибережи свою маячню для щедрих клієнтів, запиши її в нотатник. Вони, напевне, обливатимуться холодним потом, коли платитимуть тобі гроші. Звісно, якщо взагалі покажуться. Більше мені нема про що з тобою говорити. Пора закінчувати. Я ж казав, що зайнятий.
Я відповів:
> Почекайте трохи й добре послухайте. Ніякої шкоди від цього не буде, це точно. Послухайте, я можу звільнити вас від цих снів. Здається, для цього ви запропонували мені цю угоду? Так чи ні? Що ж до мене, то я погоджуся на неї, якщо тільки Куміко повернеться. А ви?
Я розумію, чому ви мною нехтуєте. І чому не хочете укладати зі мною жодних угод. Маєте право думати про мене що завгодно. Заборонити цього я не можу. Бо, напевне, у ваших очах я — справжній нуль. Та вибачте, це не зовсім так. Може, ви набагато сильніші за мене. Це я визнаю. Але настає ніч, доводиться лягати спати, і вам обов'язково сниться сон — це я гарантую. Та от біда — вибрати сон людина не може. Правда? Так от що я хотів спитати: скільки разів за ніч вам доводиться змінювати піжаму? Мабуть, так часто, що прати за вами не встигають…
Я дав рукам відпочити, вдихнув і повільно видихнув. І ще раз перечитав написане. Пошукав слів для продовження. Відчував, що в пітьмі за екраном, як у мішку, хтось безшумно копошиться. Комп'ютер наближав мене до того місця.
> Тепер я знаю, що ви вчинили з покійною старшою сестрою Куміко. Це правда. Досі ви шкодили різним людям і далі будете це робити. Але від своїх снів не втечете. А тому краще поверніть мені Куміко. Більше нічого мені від вас не треба. Ну і, звичайно, перестаньте лицемірити переді мною. Це марна справа. Бо я впевнено наближаюся до таємниці, що ховається під вашою маскою. І саме цього ви, напевне, у душі боїтеся. Не дуріть себе, не треба.
Я натиснув клавішу "Введення", щоб відправити цей текст, і майже водночас Нобору Ватая перервав зв'язок.
27
Трикутні вуха
Сани з дзвіночками
Спішити додому не було потреби. Виходячи вранці з дому, я подумав, що, може, затримаюся, а тому насипав Макрелі сухих харчів на два дні. "Можливо, він не радітиме, але принаймні не голодуватиме", — подумав я, і мені відхотілося проходити по доріжці й перелазити через огорожу. Чесно кажучи, я не був певен, що мені це вдасться. Розмова з Нобору Ватая геть-чисто мене висотала. Тіло страшно обважніло, голова перестала нормально працювати. Чого завжди він мене так виснажує? Мені захотілося прилягти і трохи поспати. Думав відпочити, а потім можна й додому.
Добувши із шафи ковдру й подушку, я вмостився на дивані в "примірювальній", загасив світло, заплющив очі. Засинаючи, думав про Макрель. Хотів заснути, думаючи про нього. Адже він таки повернувся до мене. Зумів повернутися звідкись здалека. Це, напевне, якесь добре знамення. Лежачи із заплющеними очима, я згадував м'які котячі лапки, прохолодні трикутні вуха й рожевий язичок. Уявляв собі, як Макрель тихо спить, згорнувшись калачиком. Долоня відчувала його тепло, слух уловлював спокійне дихання. Хоча цього вечора я добряче перенервував, заснув дуже швидко. Глибоко й без снів.
Однак серед ночі я раптом прокинувся. Мені причулося, ніби десь далеко на санях задзвеніли дзвіночки, ніби створивши тло для різдвяної музики.
Сани з дзвіночками?
Я підвівся на дивані, наосліп намацав годинник, що лежав на столі. Фосфоресцентні стрілки показували половину другої. Видно, я заснув міцніше, ніж сподівався. Я уважно прислухався, але почув тільки, як глухо б'ється серце. Можливо, мені причулося? Або приснилося? Для певності вирішив оглянути дім. Натягнувши штани, навшпиньки подався на кухню. За межами кімнати звук став виразнішим. Справді — як дзвіночки на санях. Звук начебто долинав з кімнатки Цинамона. Я постояв трохи перед дверима, напруживши слух, а потім постукав. Можливо, поки я спав, Цинамон повернувся. Однак відповіді не було. Я ледь-ледь відхилив двері й заглянув усередину.
У темряві, на висоті пояса, плавав білий квадрат світла, яке випромінював увімкнений монітор. А дзенькіт дзвіночків виявився сигналом комп'ютера, новим, досі невідомим, що кликав мене. Ніби послухавшись його, я сів перед засвіченим екраном і прочитав: