Вирізуючи із журналів та газет статті як самого Нобору Ватая, так і інших авторів про нього, я склав на нього досьє, що незабаром розбухнуло від зібраного матеріалу. За допомогою цих вирізок я спробував зрозуміти Нобору Ватая як політика. Зрозуміти, так би мовити, з нуля — як звичайний читач, забувши про неприязнь, яку ми відчували один до одного, й відкинувши будь-яке упередження.
Однак збагнути суть Нобору Ватая виявилося нелегко. Заради справедливості треба сказати, що його статті були непоганими, добротно написаними, логічними, а деякі з них навіть просто чудовими. Вони містили багато вміло обробленої інформації і навіть деякі висновки. Порівняно з тим, як вигадливо й наукоподібно він писав раніше, тепер його тексти були на кілька ступенів простішими й відвертішими. Принаймні зрозумілими для таких людей, як я. Однак за цією ясністю і доброзичливістю його опусів я не міг не помітити зарозумілості людини, яка ніби бачить інших наскрізь. Від затаєної в ньому злості в мене мороз ішов поза шкірою. Це тому, що я знав, що він за людина, який у нього пронизливий холодний погляд, яка манера говорити, а звичайна людина й не здогадувалася, що приховується за його словами. Через це я вирішив ні про що не думати, а простежити тільки за ходом думок в його статтях, що опинилися під рукою.
Та хоч як я в них вчитувався, скільки пробував бути неупередженим, не зміг зрозуміти, що він насправді хоче сказати. Кожний його аргумент, кожне твердження здавалися по-своєму логічними, але, взяті разом, урешті-решт заводили мене в глухий кут. Навіть підсумувавши всі подробиці, я не бачив виразної цілісної картини його світогляду. І не тому, що йому не вистачало чітких і ясних висновків. Вони були. Але він їх приховував. Нобору Ватая здавався мені людиною, яка в зручний момент відчиняє потрібні двері й, висунувшись назовні, голосно щось проголошує, а потім, хряснувши дверима, знову ховається.
Скажімо, в одній своїй журнальній статті він написав, що ніякі політичні та інші людські сили в сучасному світі не можуть стримати руйнівну енергію, породжену велетенською різницею економічного розвитку різних регіонів, і що згодом це призведе до лавиноподібних структурних змін у світі.
"Якщо зняти обруч з цієї бочки, світ перетвориться на велетенську купу й міжнародна мова моралі (хочеться назвати її "спільними принципами"), раніше самозрозуміла, перестане або майже перестане функціонувати. А щоб з цього безладу народилися "спільні принципи" нового покоління, напевне, доведеться чекати довше, ніж думає більшість людей. Словом, ми стоїмо перед такою глибокою, довготривалою духовною кризою, що аж дух перехоплює. Тож, природно, внаслідок таких крутих змін Японія опиниться перед необхідністю докорінної перебудови повоєнного політичного, суспільного й духовного устрою. У багатьох галузях — політиці, економіці й культурі — доведеться починати з чистого аркуша, переглядати й закладати нові основи. Те, що раніше вважалося самоочевидним і не викликало жодних сумнівів, раптово втратить свою законність. Звичайно, у цьому разі з'явиться також добра нагода для перетворення Японії як держави. Однак, за іронією долі, у такий рідкісний момент ми не маємо напохваті "спільних принципів", що потрібні як орієнтири для цієї "перебудови". Можливо, зіткнувшись з таким фатальним парадоксом, ми розгубимось і замремо, коли помітимо, що нагальна потреба в "спільних принципах" спричинена не чим іншим, як їхньою втратою".
Ось так коротко можна передати суть цієї досить довгої статті.
"У житті людина не може діяти без жодних орієнтирів, — писав Нобору Ватая. — Вона потребує принаймні тимчасової, гіпотетичної моделі принципів. У наш час Японія може запропонувати хіба що модель, що ґрунтується на принципі "ефективності". Якщо "економічна ефективність" упродовж багатьох років завдавала комунізму ударів і привела його до краху, то, можливо, тепер, коли ми переживаємо хаос, варто взяти її на озброєння як практичний критерій. Поміркуймо: що треба зробити для підвищення ефективності? Чи народили ми, японці, у повоєнні роки яку-небудь іншу філософію або щось подібне до філософії? Однак ефективність має силу, поки існує спрямованість зусиль. Якщо спрямованість пропадає, то ефективність умить стає безсилою. Так само навіть треновані веслярі нічого не вдіють, якщо човен, зазнавши аварії посеред моря, втрачає напрям руху. Рухатися ефективно в неправильному напрямі — це гірше, ніж узагалі не рухатися. Визначення правильного курсу — принцип вищого ступеня керівництва. Та саме його нам зараз не вистачає. Різко не вистачає".
Аргументація Нобору Ватая була по-своєму переконливою і проникливою. Довелось і мені це визнати. Та хоч скільки я її перечитував, не зміг зрозуміти, чого, власне, він домагається як людина і як політик. Може, тому й питає: що робити?
Ще в одній статті Нобору Ватая торкнувся Маньчжоу-Го, і я прочитав її з глибоким зацікавленням. Він писав, що в другій половині 1920-х років, готуючись до повномасштабної війни з СРСР, імператорська армія розглядала можливість забезпечення особового складу теплим одягом. Оскільки сухопутним військам ще не доводилося по-справжньому воювати в таких надзвичайно холодних районах, як Сибір, то підготовка до бойових дій суворою зимою була невідкладним завданням. Якби прикордонний конфлікт несподівано переріс у справжню війну з СРСР (таке могло статися), то взимку армія просто не була б готова вистояти. Тому при Генеральному штабі утворили групу підготовки до гіпотетичної війни з СРСР, а її відділ матеріального постачання по-справжньому зайнявся спеціальним зимовим обмундируванням. Щоб відчути на собі, що таке холод, співробітники відділу вирушили серед зими на Сахалін і на солдатах бойових частин випробовували якість теплого взуття, шинелей та білизни. Вони докладно вивчили обмундирування тогочасної Радянської армії і навіть військ Наполеона під час російської кампанії. Висновок був таким: "У теперішньому зимовому спорядженні японська армія сибірської зими не витримає". За їхніми прикидками, дві третини солдатів на передовій стали б небоєздатними через обмороження. Їхній теплий одяг було приготовано з урахуванням трохи м'якшої зими Північного Китаю, але навіть його вкрай не вистачало. Передусім відділ підрахував, скільки потрібно овець, щоб пошити теплу форму на десять дивізій (у відділі тоді ходив жарт, що через підрахунок овець нема часу поспати), і склав доповідь з оцінками кількості обладнання, потрібного для переробки овечої вовни.