Для доступу в комп'ютер введіть пароль.
За 10 секунд.
Я набрав на клавіатурі заздалегідь вибрані три літери.
zoo
Пролунало звукове попередження, система не відкрилася.
Пароль неправильний.
Введіть правильний пароль. За 10 секунд.
На екрані почався відлік часу. Я натиснув клавішу "зміна регістру" і ввів те ж слово великими буквами:
ZОО
Комп'ютер знову відповів відмовою:
Пароль неправильний.
Введіть правильний пароль. За 10 секунд.
Якщо знову буде введено неправильний пароль, доступ автоматично закриється.
Почався відлік часу. Десять секунд. Я замінив першу літеру великою, інші дві залишив малими. Остання рятівна соломинка.
Zoo
Пролунав бадьорий сигнал:
Пароль правильний.
Виберіть програму в меню.
Відкрилося меню. Я повільно видихнув, заспокоївся і, переглянувши довге меню, вибрав програму "Зв'язок". На екрані беззвучно з'явилося нове меню.
Виберіть у меню програму зв'язку.
Я клацнув мишкою по рядку "Обмін повідомленнями".
Введіть пароль для отримання повідомлень. За 10 секунд.
Напевне, це був важливий для Цинамона вузол, що закривав вхід до комп'ютера. Отже, і тут пароль мав велике значення. Я набрав на клавіатурі:
SUB
На екрані з'явилося повідомлення:
Пароль неправильний.
Введіть правильний пароль. За 10 секунд.
Почався відлік часу: 10, 9, 8… Я зробив те саме, що й раніше: спочатку набрав велику літеру, потім — дві маленькі.
Sub
Пролунав бадьорий сигнал:
Пароль правильний.
Введіть телефонний номер.
Зчепивши руки, я прикипів очима до команди на екрані монітора. Непогано. Я зумів відчинити двоє дверей в лабіринті Цинамона. Зовсім непогано. "Зоопарк" і "Підводний човен". Я натиснув на кнопку "Вихід" і повернувся в початкове меню. Потім клацнув мишкою по прямокутнику "Скінчити роботу", і на екрані з'явився напис:
За умовчанням ці операції будуть автоматично зареєстровані.
Якщо в цьому немає потреби, натисніть "Не реєструвати".
Я зробив так, як сказав Усікава, — клацнув мишкою у прямокутник з написом: "Не реєструвати".
Операції не зареєстровані.
Екран повільно згас. Я витер піт з чола й, простеживши за тим, щоб клавіатура й мишка не зсунулися навіть на два сантиметри, залишив за собою охололий монітор.
21
Розповідь Мускат
Про своє життя Мускат розповідала мені впродовж кількох місяців. Оповідь вийшла довжелезна, з численними відгалуженнями. Тому я викладаю тут її основний, але зовсім не короткий зміст, і хоча не впевнений, чи повністю передав її суть, сподіваюся, що принаймні висвітлив головні події, що сталися в житті цієї жінки.
Утікаючи з Маньчжурії до Японії, Мускат Акасака і її мати з усього свого майна забрали із собою тільки коштовності, що мали на собі, й знайшли притулок у батьківському домі матері в Йокогамі. Її родина вела торгівлю, головно з Тайванем, і до війни процвітала, але упродовж тривалої війни втратила більшість своїх партнерів. Материн батько, директор торговельної фірми, помер від серцевого удару, його другий син, що був йому головним помічником, загинув під час повітряного нальоту перед самим кінцем війни. Торговельну справу успадкував старший син, який покинув учителювати, та наладити її не зумів, бо в нього душа до неї не лежала. І хоча в родини ще залишилася велика садиба, жити в ній нахлібниками після війни, коли всього бракувало, було не дуже приємно. Мати з дочкою завжди намагалися триматися якомога непомітніше — їли менше за інших, раніше за всіх вставали, з власної волі брали на себе всю домашню роботу. З дитинства Мускат одягалася в недоноски, що — від рукавичок і панчіх до білизни — перепадали їй від двоюрідних сестер, і користувалася олівцями, які викинули інші діти. Прокидатися вранці було справжньою мукою — боліло в грудях від самої думки, що настав новий день. "От було б добре жити вдвох з матір'ю, не боячись комусь заважати, нехай навіть у злиднях!" Однак мати не могла виїхати з цього дому. "Раніше вона була жвавою і бадьорою, — казала Мускат, — але після повернення з Маньчжурії від неї залишилася одна оболонка. Усі життєві сили кудись зникли". Мати так і не змогла випростатися і тільки настирливо повторювала, як чудово їм колись жилося. Тож Мускат довелося самій думати про своє майбутнє.
Хоча не можна сказати, що вона не любила вчитися, шкільні предмети її майже не цікавили. Вона нізащо не вірила, що визубрені історичні дати, правила англійської граматики або геометричні формули стануть їй коли-небудь у пригоді. І прагнула навчитися якогось практичного ремесла й якнайшвидше стати самостійною. А безтурботних однокласниць, що втішалися шкільним життям, трималася осторонь.
Правду кажучи, їй з голови не виходила тільки мода. Вона думала про фасони одягу з ранку до вечора. Оскільки в житті сама не мала змоги чепуритися, то знову й знову розглядала хтозна-де роздобуті журнали мод і, наслідуючи їх, робила ескізи або заповнювала сторінки зошита зразками фасонів, витворених власною фантазією. Мускат сама не розуміла, чому одяг так сильно притягує її. Можливо, тому, що в Маньчжурії вона, мовляв, постійно рилася в материних уборах. Тоді її мати була справжньою чепурухою. Шафи ледве вміщали її сукні й кімоно, і коли випадала вільна хвилина, маленька Мускат виймала їх, щоб розглянути й помацати. Однак під час евакуації більшу частину одягу довелося залишити, а запаковані в рюкзаки й привезені речі — поступово обміняти на харчі. Щоразу, розлучаючись з ними, мати розгортала їх і зітхала.
— Створення нових фасонів стало для мене потаємними дверцятами в інший світ, — розповідала Мускат. — Я відчиняла їх, і переді мною відкривався світ, що належав тільки мені. Там усе підкорялося силі уяви. Чим краще мені вдавалося уявити те, що хотілося, тим далі я втікала від реальності. Найбільше я раділа з того, що все це обходиться задурно. Ото чудо! Видумування ошатного вбрання й перенесення його на папір не просто було втечею від реальності, не просто зануренням у мрію, а щоденною життєвою потребою. Такою ж природною, як дихання. І мені здавалося, ніби різною мірою з усіма таке відбувається. Та коли я збагнула, що не з кожним щось подібне трапляється, навіть якщо він захоче, то подумала: "У певному розумінні я відрізняюся від інших людей, а тому житиму не так, як вони".