— Але одного дня все раптом скінчилося, — проказала вона. — Того лютневого ранку, коли Цинамон перестав говорити, наша спільна історія скінчилася.
Щоб зробити паузу, Мускат закурила.
— Тепер я все розумію. Його слова поглинув лабіринт того світу, який жив у моїй розповіді. У сина відібрало мову щось таке, що вийшло з неї. А через кілька років воно вбило мого чоловіка.
Вітер подув сильніше, ніж уранці, безперестанку відносячи на схід важкі сірі хмари, що здавалися мовчазними мандрівниками, що прямують на край світу. Іноді до мене долинало його завивання між гіллям безлистих дерев у саду. Я постояв трохи біля колодязя й, поглядаючи на небо, подумав: "Може, й Куміко зараз десь так само дивиться на ці хмари". Така думка з'явилася без жодної причини, зненацька.
Спустившись драбиною в колодязь, я потягнув за мотузку і затулив його отвір кришкою. Кілька разів глибоко вдихнув, міцно стиснув у руці бейсбольну биту й поволі опустився в темряві на дно. Цілковитий морок. От що найголовніше! Ключ у цій непроглядній темряві. "Трохи скидається на урок кулінарії по телевізору, — подумав я. — Отже, найголовніше в цьому рецепті — повна темрява. Треба щоб вона була якомога густішою… А бита якомога міцнішою", — додав я і всміхнувся в темряві.
Пляма на щоці потроху тепліла. Вона давала знати, що я поволі наближаюся до суті справи. Я заплющив очі. У вухах дзвеніла мелодія, яку цього ранку за роботою слухав Цинамон. "Музичний дарунок" Баха. Вона лунала в голові, як людський гомін у залі з високим склепінням. Та невдовзі на мене зійшла тиша — вона заповзала у звивини мозку, немов комаха, що відкладає яйця. Я розплющив очі, потім знову заплющив. Темрява перемішалася, і я почав поволі відділятися від своєї тілесної оболонки.
Як завжди.
16
Можливо, попереду — глухий кут
(З погляду Мей Касахари. Частина 4)
"Добрий день, Заводний Птаху!
Минулого разу я написала про те, що стала працювати на фабриці перук далеко в горах разом з багатьма тутешніми дівчатами. А тепер поведу далі свою розповідь.
До речі, останнім часом я в душі обурююся, коли подумаю, що люди от так, з ранку до вечора, працюють не покладаючи рук. Дивно, хіба ні? Як би це сказати?.. Всю свою роботу я виконую, як скаже начальство. Думати ні про що не треба. Таке враження, ніби перед роботою замикаю свій мозок у шафку, а коли йду додому, можу забрати його назад. Щодня сім годин сиджу за робочим столом і втикаю в перуку волосся, потім обідаю в їдальні, миюся, а після того, як усім, доводиться лягати спати. Виходить, що впродовж двадцяти чотирьох годин вільного часу — як кіт наплакав. Робота настільки виснажує, що у "вільний час" лежу на постелі з порожньою головою. Ніяка думка в ній не тримається. Наприкінці тижня, звісно, не працюю, але ж треба дещо випрати, в кімнаті прибрати, інколи поїхати до міста — от, дивлюсь, вихідні й скінчилися. Задумала вести щоденник, але не мала про що писати й через тиждень відмовилася від цього наміру. Адже день за днем повторюється одне й те саме.
Та все-таки — все-таки — мене зовсім не дратує, що я стала частиною цієї роботи. Не почуваюся особливо відірваною від життя. Навпаки — мені здається, ніби я наближаюся до "себе справжньої" завдяки тому, що труджуся без перепочинку, немов мурашка. Як би це краще пояснити… але, видно, стаєш ближчим до себе, коли про себе не думаєш. От чому я сказала: "Дивно, хіба ні?"
На роботі я стараюся з усіх сил. Не хочу хвалитися, але мене назвали "Найкращою працівницею місяця". Здається, я вже казала, що до ручної роботи я спритна, хоча по мені цього не видно. Ми працюємо в окремих бригадах, і бригада, до якої я належу, досягає більших успіхів. Бо як тільки я закінчую свою роботу, допомагаю іншим, хто відстав. Тому всі мене цінують. Не вірите? Мене цінують! Ну гаразд. В усякому разі, от що я хочу вам сказати: як тільки приїхала на цю фабрику, усе працюю і працюю, як мурашка, як коваль. Зрозуміли?
До речі, місце, куди я щодня ходжу на роботу, має дивний вигляд. Просторе приміщення з височенною стелею, схоже на ангар для літаків. Сидять у ньому рядами сотні півтори дівчат за роботою. Є на що подивитися! Я собі думаю: навіщо збудували таке велике приміщення, якщо ми не робимо підводних човнів? Краще б розгородили на окремі кімнати. Може, нас так легше переконати у спільній солідарності — мовляв, ось бачите, дівчата, скільки вас разом працює. Або ж начальству так простіше за нами наглядати, за всіма одночасно. Напевне, вони випробовують на нас "якусь психологію". Столи розставлено так, що разом сидить група дівчат, як у кабінеті біології на розтині жаби. Скраю — найстарша з дівчат, староста. Якщо не переривається робота, то можна розмовляти (бо хто ж просидить мовчки за роботою цілий день), та як тільки голосно заговориш або засмієшся — староста підходить з невдоволеним виразом обличчя і каже: "Юміко-сан! Руками орудуй, а не язиком. Дивись, щоб не відстала". Тому всі перешіптуються між собою, немов нічні злодії.
На роботі транслюють по радіо музику. Різну, залежно від того, котра година. Якщо ви, Заводний Птаху, фанат Баррі Манілова або гурту "Air Supply", то, можливо, вам тут сподобалося б.
Щоб зробити одну перуку, я витрачаю кілька днів. Звичайно, це залежить від її якості, та все одно одного дня не вистачить. Основу перуки ділю на квадратики, як на шахівниці, і в кожний квадратик, почергово, вшиваю волосся. Однак моя робота — не конвеєр. У фільмі Чарлі Чапліна я бачила: як тільки одну гайку закрутять, під'їжджає наступна. А я перуку роблю сама, кілька днів. Коли вона готова, хочеться де-небудь на ній написати: "Такого-то дня, такого-то місяця. Мей Касахара". Та я, звісно, цього не роблю. Бо знаю, висварять, якщо помітять. І все-таки приємно відчувати, що десь на цьому світі хтось носить на голові твою перуку. Відчувати, що я до чогось міцно прив'язана.
А взагалі життя — дивна штука. Бо якби три роки тому мені хтось сказав: "Через три роки ти разом із селянськими дівчатами робитимеш перуки на фабриці, в горах", — я з нього посміялася б. Уявити собі такого не могла. А зараз? Хіба хтось знає, що я робитиму ще через три роки? А ви, Заводний Птаху, знаєте, що з вами буде через три роки? Напевне, не знаєте. Можу побитися об заклад — ставлю все, що тут заробила, — що навіть не знаєте, що з вами станеться через місяць, а не те що через три роки.