Ну гаразд, Окада-сан. Отже, я передаю сенсею вашу чітку відповідь. Тільки не думайте, що на цьому розмова скінчилася. Навіть якщо ви захочете поставити на цьому крапку, так просто вам це не вдасться. А тому, гадаю, я, можливо, ще раз до вас навідаюся. Вибачте, що вам доводиться мати справу з таким неохайним коротуном, але прошу вас, спробуйте звикнути до мого існування. Особисто я проти вас, Окада-сан, нічого не маю. Правду кажу. Однак так легко ви мене не позбудетеся, подобається це вам чи ні. Може, мої слова здаються вам дивними, але спробуйте з цим примиритися. Зате я не буду більше нахабно залізати у ваш дім. Бо ви правильно кажете: так не годиться. Так-так, я мав би впасти на коліна й просити вибачення. Однак цього разу не можна було по-іншому, зрозумійте. Та це не означає, що я завжди поводжуся так нерозсудливо. Усупереч зовнішності я звичайнісінька людина. Наступного разу, як усі, спочатку подзвоню. Згода? Два дзвінки, кладу слухавку, потім знову — дзінь! дзінь! Ви відразу зрозумієте, що це я. Подумаєте: "Знову цей дурний Усікава!" — і візьмете слухавку. Тільки обов'язково беріть, інакше мені доведеться знову приходити без дозволу. Мені особисто цього робити не хочеться, але ж я отримую зарплату, тож треба хвостом крутити. Як кажуть: "Роби!" — я мушу вилізти зі шкіри, але зробити. Розумієте?
Я не відповів. Усікава роздушив недокурок у банці з-під котячих консервів і, ніби щось згадавши, зиркнув на годинник.
— Ой, як пізно! Вибачте, що заліз у чужий дім без дозволу, забалакав вас та ще й напився. Як я вже казав, у мене дома нема нікого, а тому коли трапиться співрозмовник, не можу від нього відірватися. Сумний факт! Окада-сан, самому жити довго не варто. Як це кажуть? "Людина — не острів" або "Неробство — причина зла".
Струшуючи з колін уявний пил, Усікава повільно встав.
— Можете не проводити. Якщо я сам сюди прийшов, то сам і піду. Двері замкну. Окада-сан, може, моя порада здаватиметься вам зайвою, але є на світі речі, про які краще нічого не знати. Та люди саме ними найбільше цікавляться. Дивно! Усе це, звичайно, загальні слова… Думаю, ми з вами ще зустрінемося. Радітиму, якщо до того часу все зміниться на краще. Добраніч!
Дощ падав тихо всю ніч і вщух тільки рано-вранці, коли надворі посвітліло. Але дивний коротун ще довго невидимим липким привидом залишався в домі разом із запахом сигарет і сирістю.
15
Дивовижна мова жестів Цинамона
Музичний дарунок
— Цинамону відібрало мову перед самим днем народження, коли йому сповнилося шість років, — розповідала Мускат. — Того року він мав іти до школи. Та раптом у лютому онімів. Досить дивно, але ми тоді тільки надвечір помітили, що за цілий день він не сказав жодного слова. Щоправда, він зроду вдався небалакучим, але все-таки говорив. Коли нарешті до мене дійшло, що Цинамон мовчить від самого ранку, я спробувала його розговорити. Зверталася до нього, трясла — даремно. Він мовчав, як камінь. Сталося щось, і тому він втратив мову чи, може, сам вирішив не говорити? Я тоді цього навіть не знала. Та й тепер не знаю. Відтоді Цинамон не тільки перестав говорити, але також не подавав голосу. Розумієте? Від болю не зойкав, від лоскотання не сміявся.
Мускат водила сина до багатьох лікарів-отоларингологів, але причини вони не визначили. З'ясували тільки, що це не наслідок фізичної вади або хвороби. Не помітили жодної аномалії в його голосових зв'язках. Цинамон чув усі звуки, тільки не говорив. Усі лікарі одностайно заявили, що, можливо, причину треба шукати в психології. Мускат повела сина до знайомого психіатра, однак і йому не вдалося зрозуміти, чому підліток онімів. Визначили рівень його розумового розвитку — він виявився високим. Не помітили порушень і в емоціях. "Чи не зазнав ваш син якихось особливих потрясінь? — запитав лікар. — Постарайтесь згадати. Може, він бачив на власні очі щось незвичайне або його дома сильно покарали?" Однак Мускат нічого так і не згадала. Як звичайно, син повечеряв, розмовляв з нею, потім ліг у постіль і спокійно заснув. А наступного ранку занурився глибоко у світ мовчання. Удома проблем не було, Мускат зі своєю матір'ю його старанно доглядали й виховували. Ніхто ні разу не піднімав на нього руки. "Поки що залишається тільки спостерігати, що буде далі, — сказав лікар. — Бо поки причину не визначено, лікування не можна призначити. Навідуйтесь до мене щотижня. Можливо, з часом з'ясується, що з ним сталося. Або ж син заговорить, ніби зі сну проснувшись. Наразі нам доведеться терпеливо чекати. Він, звичайно, не говорить, але інших проблем зараз у нього нема…"
Та хоч скільки вони чекали, Цинамон так і не вибрався на поверхню з глибини океану мовчання.
О дев'ятій ранку під тихий гуркіт електродвигуна відчинилися досередини парадні ворота і у двір заїхав "Мерседес-Бенц 500 SEL" з Цинамоном за кермом. Антена автомобільного телефону стирчала позаду заднього скла, ніби щойно виросле щупальце. Я стежив крізь щілину між шторами на вікні. Автомобіль здавався мені безстрашною величезною рибою, що приплила з далеких морів. Новісінькі чорні шини безшумно описали дугу на бетонних плитах і зупинилися. Вони щодня описували однакову дугу й завмирали на однаковому місці — з відхиленням, що не перевищувало п'яти сантиметрів.
Я пив щойно зварену каву. Хоча дощ перестав, небо все ще заволікали попелясті хмари, земля була чорною, холодною і мокрою. Птахи, здіймаючи різкий крик, перепурхували туди-сюди в пошуках черв'яків. Після короткої паузи відчинилися дверцята водія і з автомобіля вийшов Цинамон у темних окулярах. Пильно оглянувшись і переконавшись, що все нормально, він зняв окуляри, запхав їх у внутрішню кишеню піджака і зачинив дверцята. Замок великого "Мерседеса" клацав трохи по-іншому, ніж в інших автомобілях. І для мене цей звук означав, що в "садибі" починається новий день.
Від самого ранку я думав про вчорашній візит Усікави, вагаючись, чи варто розповідати Цинамону, що той приходив як посланець від Нобору Ватая і вимагав припинити свою роботу в цьому домі. Врешті-решт я вирішив нічого йому не казати. Принаймні мовчати якийсь час. Цю справу треба залагоджувати між нами двома — мною і Нобору Ватая. Втягувати в неї когось третього я не хотів.