Вони тут.
Я оглядаю кімнату згори, ніби уявний птах, що ширяє в уявному небі. Я розширюю краєвид, позираю на нього з пташиного польоту, потім знову наближую до себе. Безперечно, велике значення має спостереження подробиць. Їхньої форми, кольору, відчуття на дотик. Між ними майже немає зв'язку. Вони позбавлені тепла. Зараз я лише механічно ставлю їх у ряд. Та це непогана спроба. Непогано поступово творити реальність — так від тертя каменів або шматків дерева між собою кінець кінцем виділяється тепло й виникає вогонь. Так само від випадкового накладання начебто беззмістовних, одноманітно повторюваних звуків утворюються склади…
Я відчуваю, як у глибині темряви народжується цей слабкий зв'язок. От і добре! Навколо цілковита тиша, і вони все ще не помічають моєї присутності. Стіна, що відділяє мене від того місця, поволі м'якне, немов желе, й тане. Я тамую подих. Ось зараз станеться так, як тоді!
Однак у ту мить, коли я попрямував до стіни, пролунав різкий стук — так, ніби по той бік уже побачили, що я приготувався робити. Хтось сильно гримає кулаком у двері кімнати. Такий же стук, різкий, уривчастий, схожий на удари молотка, яким забивають у стіну цвях, я чув раніше. Стук такий самий: два удари, коротка пауза, потім ще два удари. Я відчуваю, що жінка затамувала подих. Тремтить завислий у повітрі квітковий пилок, хилитається пітьма. Раптово вторгнувшись, цей стукіт наглухо закрив прохід, який нарешті щойно починав відкриватися переді мною.
І так відбувається щоразу.
Я знову повернувся у своє тіло — сиджу на дні глибокого колодязя, притулившись спиною до стіни й стискаючи в руках бейсбольну биту. Долоні знову починають відчувати на дотик тутешній світ — так само повільно, як стає виразнішим зображення предмета, що опиняється у фокусі. Я відчуваю, як зволожилася від поту в моїх руках бита. Серце гупає під самим горлом, у вухах усе ще виразно бринить стукіт, здатний розколоти цей світ. Потім стало чути, як у пітьмі неквапливо повертається ручка дверей. Хтось (або щось) намагається відчинити з того боку двері й тихо зайти в кімнату. Та в цю мить всі образи зникають. Переді мною знову тверда стіна, що відкинула мене назад.
У глибокій темряві я гамселю битою по стіні, як завжди, твердій і холодній, з бетону. Я оточений з усіх боків стінами бетонного циліндра. "Залишилося зовсім мало", — подумав я. Поволі я підступаю щораз ближче. У цьому немає сумніву. Коли-небудь я пройду через цю перепону і проникну всередину. Прокрадуся до кімнати раніше, ніж пролунає стук у двері. Та скільки часу для цього буде потрібно? І скільки його в мене залишилося?
Та водночас мені стало страшно: а що, як це справді здійсниться? Я злякався зустрічі з тим, що, напевне, є там, по той бік стіни.
Якийсь час я сиджу навпочіпки в темряві. Мушу дочекатися, поки серце заб'ється в нормальному ритмі, і відпустити биту з обох рук. Щоб устати й піднятися нагору металевою драбиною, потрібно ще трохи часу, ще трохи сили.
10
Напад на зоопарк (або Невміла розправа)
Мускат Акасака розповіла мені історію про тигрів, леопардів, вовків і ведмедів, яких спекотного дня 1945 року розстріляв загін солдатів. Розповідала про ті події так послідовно й чітко, що складалося враження, ніби я дивлюся документальний фільм на білосніжному екрані. В її розповіді не було ні крихти неясності, та насправді вона нічого не бачила на власні очі. Бо в той час стояла на палубі транспортного судна, що прямувало до Сасебо, й стежила за американським підводним човном.
Коли, рятуючись від духоти у трюмі, схожому на парильню, Мускат разом з багатьма іншими пасажирами вибралася на палубу й, тримаючись за поруччя, насолоджувалася легким вітерцем та споглядала спокійну, без жодної хвильки, морську гладінь, раптом, без усякого попередження, цілком несподівано, як уві сні, виринув підводний човен. Спочатку над водою показалася антена, радар, перископ, потім морську поверхню збурила бойова рубка, а незабаром під проміння літнього сонця виставив свої голі боки весь мокрий металевий корпус. І хоча за своєю формою ця громада могла бути лише підводним човном, вона здавалася якимсь символічним знаком. Або якоюсь незбагненною алегорією.
Якийсь час, ніби приглядаючись до здобичі, підводний човен ішов паралельним курсом із транспортним судном. Невдовзі відчинився люк і на палубу човна один за одним, не кваплячись, майже мляво, почав вибиратися екіпаж. З палуби бойової рубки офіцери спостерігали за транспортним судном, користуючись великими біноклями, скельця яких іноді виблискували на сонці. Судно було повністю завантажене цивільними людьми — переважно жінками й дітьми, родинами японських урядовців, що працювали в Маньчжоу-Го, і високого начальства Південно-Китайської залізниці. Вони хотіли повернутися на батьківщину, щоб урятуватися від хаосу, що несла із собою воєнна поразка Японії. Ці люди покірно погодилися на ризик стати жертвою нападу американських підводних човнів, аби не зазнати всіляких жахів, перебуваючи в Китаї. Вважали, що так буде краще — принаймні поки такий підводний човен не виник перед їхніми очима.
Командир підводного човна пересвідчився, що на транспортному судні немає озброєння, а поблизу — конвою. Їм уже не було чого боятися. Крім того, американці мали тепер повну перевагу в повітрі. Окінава вже впала, і на японській території майже не лишилося винищувачів, здатних піднятися в небо. Їм не треба було спішити — час працював на них. Молодший офіцер віддав короткий наказ, і три матроси, навівши палубну гармату на транспортне судно, взялися готувати її до бою. Ще двоє відчинили люк на задній палубі й виносили звідти важкі снаряди. Інша група матросів звичними рухами подавала боєприпаси до кулемета, розміщеного на підвищенні коло рубки. Голови всіх матросів, що готувалися до бою, вкривали каски, але дехто з них залишався голим до пояса, а майже половина команди була в шортах. Уважно придивившись, Мускат побачила на руках американців яскраве татуювання. Вона взагалі багато чого помічала, якщо напружувала зір.
Хоча підводний човен мав на своєму озброєнні всього-на-всього гармату й кулемет, однак їх з надлишком вистачило б, щоб пустити на дно старезний суховантаж, переобладнаний на транспортне судно. Обмежена кількість торпед, розміщених на підводному човні, призначалася тільки на випадок зустрічі з бойовими кораблями супротивника, якщо вони в Японії ще залишилися. Таке було залізне правило.