Мацько стежив за ними, аж поки вони не зникли в бору, потім повільно вернувся до хати і, сумно хитаючи головою, промовив до Збишка.
— Що ж ти оце наробив!..
— Не було б цього, якби я був раніш поїхав, а не поїхав я через вас.
— Чому через мене?
— Тому що не хотів залишати вас хворого! — А тепер що буде?
— Тепер я поїду. — Куди?
— В Мазовію, до Дануськи... і до німців, шукати павиних чубів. Мацько трохи помовчав, потім сказав:
"Лист" він віддав, але застава залишилась чинною і записана в судовій книзі. Тепер абат не подарує нам жодного скойця.
Нехай не дарує. Гроші ви маєте, а мені на дорогу не треба. Мене скрізь приймуть і коней нагодують; аби тільки панцер на спині та меч в руці, то мені все байдуже.
Мацько задумався й почав зважувати все, що сталося. Все вийшло не так, як він гадав і як підказувало йому серце. Сам він від усієї душі бажав, щоб Збишко одружився з Ягенкою, але зрозумів, що з того пива не буде дива, бо коли зважити на гнів абата, на стосунки Збишка з Ягенкою, нарешті на бійку з Чтаном і Вільком, то краще-таки Збишкові поїхати й не бути причиною дальших сварок та незгод.
— Так! — сказав він нарешті.— Німецьких голів тобі однак треба шукати, і коли вже нема іншої ради, то їдь. Щасти тобі боже... А мені треба зараз же їхати в Згожелиці, може, якось перепрошу Зиха й абата... Зиха мені особливо жаль.
Він глянув Збишкові в очі й несподівано спитав:
— А тобі Ягенки не жаль?
— Нехай їй бог дасть здоров'я і всього найкращого! — відповів Збишко.
XVIII
Кілька днів Мацько терпляче ждав, чи не надійде яка-небудь звістка із Згожелиць або чи не пересердиться абат, але кінець кінцем йому обридло ждати й нічого не знати, і він вирішив сам їхати до Зиха. Все, що сталось, сталося без його вини, проте він хотів знати, чи не має Зих і на нього серця, бо щодо абата, то він був певний, що відтепер гнів його тяжітиме й на Збишкові, й на ньому.
Але Мацько хотів зробити все, що тільки міг, щоб пом'якшити цей гнів. Їдучи, він думав та гадав, що кому в Згожелицях скаже, аби поменшити образу та зберегти давню сусідську приязнь. Проте думки якось розбігалися в голові, і він був радий, що застав Ягенку саму. Вона вклонилася йому, поцілувала в руку, словом, прийняла приязно, хоч трохи й сумно.
— А батько вдома? — спитав Мацько.
— Вдома, але виїхали з абатом на лови. От-от мають повернутися...
Вона завела його в кімнату, де вони довго сиділи мовчки, потім дівчина перша спитала:
— Нудно вам самому в Богданці?
— Нудно,— відповів Мацько.— А ти знаєш, що Збишко поїхав?
Ягенка тихо зітхнула:
Знаю. Довідалась того самого дня і думала... що він заїде хоч добре слово сказати, але не заїхав...
Як же йому було заїжджати, — сказав Мацько, — адже абат розірвав би його надвоє, та й батько твій не радий був би його бачити.
Вона тріпнула головою і сказала:
— Та! Не дала б я скривдити його нікому.
Хоч у Мацька було загартоване серце, але ці слова зворушили його, він пригорнув до себе дівчину й сказав:
— Бог з тобою, дівчино! Тобі сумно, але й мені сумно. Одне тільки тобі скажу: ні абат, ні рідний батько не люблять тебе більш, ніж я. Нехай би я був краще вмер від тієї рани, що ти вигоїла, аби тільки він узяв тебе, а не іншу.
А Ягенку пойняла така хвиля жалю і. смутку, коли людина нічого не може втаїти в собі, і вона сказала:
— Не побачу я його вже ніколи, а як побачу, то з Юрандівною,— краще б мені очі виплакати, щоб того не бачити.
І вона закрила фартухом повні сліз очі. А Мацько став її потішати;
Заспокойся. Поїхати він поїхав, але, дасть бог, з Юрандівною не повернеться.
Чого ж би йому не повернутись? — озвалася з-під фартуха Ягенка.
— Бо Юранд не хоче віддати за нього дівчини. Ягенка раптом відкрила обличчя і живо спитала
Мацька:
Казав він мені, але чи правда це?
Правда, як бог на небі.
А чому?
— Хто його знає. Обітницю якусь дав, чи що, а проти цього нічого не вдієш! Сподобався йому Збишко, бо обіцяв помогти помститися, але й це не помогло. Ні до чого було і сватання княгині Ганни. Юранд не хотів слухати ні прохань, ні умовлянь, ані наказів. Сказав, що не може, та й усе. І таки, видно, причина така, що не може, а то чоловік твердий і коли вже сказав, то слова свого не змінить. Ти, дівчино, не втрачай надії і не журись. По справедливості, хлопець таки мусив їхати, бо на ті павині чуби в костьолі заприсягнув. Дівчина теж його покривалом повила, на знак, що хоче його мати чоловіком, через що йому голови не зітнули,— за те він їй зобов'язаний, тут нічого не скажеш. Не буде вона, дасть бог, його жінкою, але за законом він належить їй. Зих на нього сердитий, абат напевне помститься так, що аж шкура затерпне, я теж на нього гніваюсь, а коли добре подумати, то що він мав робити? Коли вже зобов'язаний тій, то треба було їхати. Він же таки шляхтич! Але скажу тобі одне: якщо його десь там німці не вколошкають, то як поїхав, так і повернеться — і повернеться не тільки до мене, старого, не тільки до Богданця, але й до тебе, бо дуже він радий був тебе бачити.
— Де там він радий був мене бачити! — сказала Ягенка.
Але вона водночас присунулась до Мацька і; торкнувши його ліктем, запитала:
— Звідки ви знаєте?.. Га?.. Це, мабуть, неправда?..
Звідки знаю? — відповів Мацько.— Бачив, як йому тяжко було виїжджати. І ще було так:, коли ми вирішили, що йому треба їхати, я й питаю його: "А не жаль тобі Ягенки?" А він каже: "Нехай бог дасть їй здоров'я і всього найкращого". І так одразу почав зітхати, наче в нього всередині був ковальський міх...
Це, мабуть, неправда!..— тихо повторила Ягенка.— Ну, кажіть ще...
Їй же богу, правда!.. Вже після тебе йому та не буде так подобатись, бо сама ж знаєш, що кремезнішої та вродливішої за тебе дівки в усьому світі не знайти. Відчував він до тебе волю божу, не бійся, може, навіть більшу, ніж ти до нього.
— Ні, це не так! — вигукнула Ягенка..
І, зміркувавши, що в неї це вирвалось ненароком, закрила рум'яне, як яблуко, лице руками, а Мацько усміхнувся, повів рукою по вусах і сказав:
— Ех, якби я був молодим! Але ти вже потерпи, я наперед бачу, як воно буде: поїде, дістане при мазовецькому дворі рицарські остроги, бо там же границя близько і хрестоносців вистачає... Я знаю, що з-поміж німців є хоробрі рицарі і що залізо від Збишкової шкури не відскочить, але так собі гадаю, що абиякий рицар не дасть йому, ради, бо то шельма дуже до бійки вдатний. Ти ж дивись, як він Чтана з Рогова й Вілька з Бжозової вмить обамбурив, хоч вони, кажуть, хлопці хоч куди й дужі, як ведмеді. Привезе він ті свої чуби, але Юрандівни не привезе, бо я говорив з Юрандом і знаю, що воно й до чого. Ну, а потім що? Потім повернеться сюди, бо куди ж йому повертатися?