— Не зроблю? Ось ваша застава! Ось ваші гривні! Дав, бо моя ласка, а коли б і на шляху покинув, то вам до цього зась! От як я це зроблю!
Сказавши це, він ухопив торбу за гичку й так брязнув нею об підлогу, що вона аж репнула і з неї посипались гроші.
— Бог вам віддячить! Бог вам віддячить, батьку і добродію! — почав вигукувати Мацько, який тільки й ждав цього.— Від іншого не взяв би, але від родича і духовної особи — візьму...
Абат якийсь час грізно поглядав то на нього, то на Збишка, нарешті сказав:
— Хоч я і гніваюсь, але знаю, що роблю; отож тримайте, що одержали, але попереджаю: більше жодного скойця від мене не побачите.
Не сподівалися ми й цього.
Але знайте: все, що залишиться по мені, одержить Ягенка.
І землю? — наївно спитав Мацько.
І землю! — гарикнув абат.
Обличчя у Мацька видовжилось, але він опанував себе і сказав:
Що там думати про смерть! Нехай вам Ісус Христос дасть сто літ віку, а то й більше, а до того ще й багате єпіскопство.
А хоч би й так!.. Хіба я гірший за інших? — спитав абат.
— Не гірший, а ліпший.
Ці слова вплинули на абата заспокійливо, та й взагалі гнів його тривав недовго.
— Ну,— сказав він,— ви моя рідня, а вона тільки похресниця, проте я вже здавна люблю і її, і Збишка. Кращої за Зиха людини нема на світі, і кращої за Ягенку дівчини теж! Хто про них щось погане скаже?
І він почав поглядати визивним поглядом, але Мацько не тільки не перечив, а й квапливо підтвердив, що достойнішого сусіда марно було б шукати в цілому королівстві,
А щодо дівчини,— сказав він,— то й рідної дочки не любив би більше, ніж її люблю. Це ж вона з мене хворобу вигнала, і цього я їй до смерті не забуду.
Засуджені будете на вічні муки і один, і другий, коли за неї забудете,— сказав абат,— і я перший вас проклену. Кривди вашої я не хочу, бо ви моя рідня, і тому я придумав спосіб, щоб те, що по мені зостанеться, було і Ягенчине, і ваше — розумієте?
Дав би бог, щоб воно так сталося! — відповів Мацько.— Господи милосердний! Пішки пішов би до гробу королеви в Кракові і на Лису Гору, щоб поклонитись дереву животворного хреста господнього.
Абатові сподобалось, з якою щирістю говорив Мацько. Він усміхнувся і сказав:
— Дівка має право вибирати, бо й гарна, і придане добре, і рід знатний! Що для неї Чтан чи Вільк, коли й воєводин син їй не така вже цяця. Але коли б, приміром, я кого-небудь їй посватав, то за того пішла б, бо любить мене і знає, що я їй нічого поганого не пораджу...
— Добре буде тому, кого ви за неї засватаєте,—: сказав Мацько.
Але абат звернувся до Збишка:
А ти що скажеш?
Я думаю так само, як і дядько... Добродушне обличчя абата прояснилося ще більше;
він ляснув долонею Збишка по лопатці, аж загуло в ванькирі, й запитав:
Чому ти біля костьолу ні Чтана, ні Вілька до Ягенки не допустив?.. Га?..
Щоб не думали, що я їх боюсь, та й ви щоб так не думали.
І свяченої води їй подав?
Подав.
Абат ударив його другий раз:
Ну... то бери її!
Бери її! — як лупа, озвався Мацько.
Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:
Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?
Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.
Ні,— відповів Збишко,— потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.
Обличчя абата почало наливатися кров'ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:
— Твої обітниці — полова, а я — вітер, розумієш?
От!
І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:
— В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі — я сам!
Почувши це, незвиклий до опору абат аж задихнувся, і йому на якийсь час одібрало мову. Настало зловісне мовчання, яке нарешті порушив Мацько:
— Збишку! — вигукнув він.— Опам'ятайся! Що з тобою!
Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:
— Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!
Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: — Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.
— Бійся бога! —вигукнув Мацько.
Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.
Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:
Чому ж ти нічого не казав?
Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу — і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...
Чи вони ж хоч живі? — спитав Мацько.
Живі, тільки памороки забив їм. Але ще при мені почали дихати.
Абат слухав, тер лоба, потім зненацька скочив із скрині, на якій сів був, щоб краще подумати, і вигукнув:
Зажди-но! Тепер я тобі ось що скажу!
А що ви скажете? — спитав Збишко.
Те скажу, що коли ти бився за Ягенку і розвалював за неї людям голови, то ти насправді її рицар, а не чийсь інший, і мусиш її брати.
Сказавши це, він узявся в боки й переможно подивився на Збишка, але той тільки усміхнувся і сказав:
— Еге, я добре знав, чого ви хотіли мене на них напустити, тільки це вам зовсім не вдалося.
— Чому не вдалося?.. Кажи!
— Бо я сказав їм визнати, що найкраща і найцнотливіша дівчина в світі Дануська Юрандівна, а вони якраз оступились за Ягенку, — з того й постала бійка.
Почувши це, абат на хвилину ніби скам'янів та кліпав очима, і тільки з цього й можна було догадатися, що він ще живий. Раптом він крутнувся на місці, ногою вибив двері ванькира, вскочив у кімнату, вхопив там з рук прочанина закарлючену палицю й почав нею дубасити своїх шпільманів, ревучи при цьому, наче ранений тур:
— На коней, блазні! На коней, псявіри! Ноги моєї не буде більше в цьому домі! На коней, хто в бога вірує! На коней!..
І знову, вибивши ногою двері, вийшов на подвір'я, а вражені клірики-кандидати за ним. Рушивши гуртом до стайні, вони швиденько почали сідлати коней. Даремно Мацько кинувся за абатом, даремно просив, благав, божився, що не винен,— ніщо не помогло! Абат лаявся, проклинав дім, людей, поля, а коли йому підвели коня, скочив на нього без стремен і з копита рвонув вчвал з розмаяними вітром рукавами, схожий на величезного червоного птаха. Стурбовані клірики летіли за ним, як зграя птиць за своїм вожаком.