Проте менш запальні й хитріші за Ульріха орденські сановники, які знали Вітольда, намагались привернути його на свій бік подарунками й такими надмірними лестощами, щось подібне до яких можна знайти хіба тільки в ті часи, коли римським імператорам за їх життя споруджували олтарі і храми. "У Ордену є два добродійники,— казали посли хрестоносців, кланяючись в ноги намісникові Ягелла, — перший — бог, а другий — Вітольд; тому кожне слово й кожне бажання Вітольда для хрестоносців священне". І вони благали його взяти на себе посередництво в справі про Дрезденко, розраховуючи на те, що він, як підлеглий короля, може цим його образити, і тоді їхні добрі стосунки будуть порушені якщо це назавжди, то принаймні на довгий час. Але тому що королівські радники знали про все, що робиться в Мальборзі, і про всі наміри хрестоносців, то король також вибрав посередником Вітольда.
І Орден пошкодував про свій вибір. Орденські сановники, яким здавалося, що вони знають великого князя, знали його ще недостатньо; Вітольд не тільки присудив Дрезденко полякам, але, знаючи справу і передбачаючи, чим вона може скінчитися, знову підняв Жмудь і, дедалі більше виявляючи перед Орденом своє грізне обличчя, став допомагати їй людьми, зброєю та хлібом, надісланим з родючих польських земель.
Коли це сталося, всі люди всіх країв величезної держави зрозуміли, що настає вирішальний час. І він справді настав.
Одного разу в Богданці, коли старий Мацько, Збишко і Ягенка сиділи коло брами замка і грілись на сонечку, перед ними раптом з'явився незнайомий вершник на змиленому коні, круто спинив його перед брамою; кинув рицарям під ноги щось сплетене на кшталт вінка з верболозу, крикнув: "Віці! Віці!" — і помчав далі.
А вони з великим хвилюванням посхоплювались на ноги. Обличчя Мацька стало грізним і урочистим. Збишко схопився, щоб послати зброєносця з віцею далі, потім повернувся з блискучими очима й вигукнув:
— Війна! Нарешті бог дав! Війна!
— І така, якої ми ще досі не бачили,— серйозно додав Мацько
Далі він гукнув до челяді, яка вмить зібралася коло панів:
— Трубити в ріжки з сторожової вежі на всі чотири сторони! Викликати з сіл старост! Вивести з стайні коней і запрягати вози! Живо!
І не встиг він докінчити, як челядь розсипалась на всі боки виконувати накази. Виконати їх було не важко, бо все вже давно було напоготові: люди, вози, коні, зброя, необхідні запаси — тільки сідати й їхати!
Але Збишко ще запитав Мацька:
— А ви не залишитесь удома?
— Я? Ти думаєш, що говориш?
Бо за законом, як людина літня, ви могли б залишитись, та й для Ягенки і дітей була б якась опіка.
Ну, то слухай: я до сивого волосу, чекав на цю годину.
І досить було подивитись на його холодне, жорстоке обличчя, щоб зрозуміти, що ніякі умовляння не поможуть. Незважаючи на сьомий десяток, він був ще міцний, як дуб, руки його легко ходили в суглобах, а сокира в них аж хурчала. Правда, він уже не міг при повній зброї вискочити на коня без стремен, але й багато молодих, особливо з-поміж західних рицарів, не могли цього зробити. Натомість у нього була величезна рицарська вправність, і досвідченішого за нього воїна не було на всю околицю.
Ягенка, очевидно, не боялась залишатися сама. Почувши слова чоловіка, вона встала, поцілувала його в руку і сказала:
— Не турбуйся за мене, любий Збишку,— замок у нас хороший, а ти ж знаєш, що я не з полохливих і що ні самостріл, ні спис мені не новина. Не час тепер про нас думати, коли треба рятувати королівство, а опікуватися нами тут буде бог.
І раптом на очі їй набігли сльози й покотились, як горох, по її прекрасному лілейному обличчю. Показавши на купку своїх дітей, вона говорила далі схвильованим, тремтячим голосом:
— Ех! Якби мені не оця малеча, я б не встала з землі, доки не впросила б тебе взяти мене з собою на війну.
— Ягусю! — вигукнув Збишко, схопивши її в обійми. А вона обняла його за шию і все повторювала, міцно пригортаючись до цього:
— Тільки ж повертайся, моє золотко, мій єдиний, мій найдорожчий!
— А ти щоденно молись богу, що дав тобі таку жінку! — низьким голосом додав Мацько.
Через годину з сторожової вежі був спущений стяг,— знак, що пани відсутні. Збишко. й Мацько дозволили, щоб Ягенка з дітьми випровадила їх до Серадзя, і після доброго обіду вони вирушили разом з людьми, й цілою валкою возів.
День був ясний, безвітряний. Нерухомо стояли в тиші бори На полях і толоках лежала напасена худоба й повільно та ніби задумливо жувала жуйку. Тільки в сухому повітрі то тут, то там виникали клуби золотої куряви, а над ними в сліпучому сонячному промінні наче світилися яскраві вогники. Збишко показував на них жінці та дітям і говорив:
— Знаєте, що то виблискує над курявою? То вістря пік і списів. Віці, видно, вже дійшли всюди, і народ звідусіль рушив на німця.
Так воно й було. Недалеко за межами Богданця вони зустріли Ягенчиного брата, Яська із Згожелиць; він як заможний шляхтич ішов з двома зброєносцями й вів за собою двадцять чоловік воїнів.
Незабаром на роздоріжжі виринуло з куряви заросле обличчя Чтана з Рогова, який хоч і не приятелював з богданецькими рицарями, але тепер ще здалека крикнув: "Йдемо на псявір!" і, дружньо вклонившись, поскакав далі в сивій хмарі куряви. Зустріли вони і старого Вілька з Бжозової. У нього вже трохи тряслася від старості голова, але їхав і він, щоб помститись за смерть сина, якого німці вбили в Шльонську.
І чим ближче вони під'їжджали до Серадзя, тим частіше на дорогах підносились хмари куряви, а коли здалека показались міські вежі, то весь шлях уже роївся від рицарства, від старост та від збройних міських людей, що прямували на місце збору. Дивлячись на ці юрби здорових і дужих людей, упертих в бою, звичних до негоди, холоду й всіляких інших труднощів, старий Мацько пройнявся надією і завбачав певну перемогу.
XLIX
І війна нарешті спалахнула — небагата спочатку на бойові події й не дуже сприятлива для поляків. Перш ніж надійшло польське військо, хрестоносці встигли взяти Бобровники, зруйнували дощенту Злоторию і знову зайняли нещасну і з такими труднощами одібрану Добжинську землю. Але чеське й угорське посередництво пригасило на деякий час воєнну бурю. Настало перемир'я, під час якого чеський король Вацлав мав розглянути спори між Польщею і Орденом.