Рицарство пойняв такий великий запал, що Мацько мусив його гамувати, бо всі хотіли негайно сідати на коні й рушати до Серадзя.
— Будьте напоготові,— сказав він їм,— але терпляче ждіть. Про нас не забудуть.
І вони були напоготові, але ждали довго, так довго, що декого знову почав брати сумнів. Проте Мацько не мав сумніву, бо як приліт птаства віщує весну, так для досвідченого Мацька різні ознаки віщували війну — і то велику.
Насамперед в усіх королівських борах і пущах були влаштовані такі великі лови, яких не пам'ятали найстаріші люди. На них збирали тисячі загоничів і вбивали цілі череди зубрів, турів, ланей, оленів, диких кабанів та багато різної меншої звірини. Над лісами цілі тижні стояв дим, у якому коптили солоне м'ясиво і потім відсилали його до воєводських міст, а відтіля у Плоцьк на склад. Очевидно було, що створювався запас харчів для великого війська. Мацько добре знав, що це означає, бо такі лови перед кожним великим походом влаштовував у Литві й Вітольд. Але були й інші ознаки. "З-під німця" до королівства і в Мазовію почали втікати цілими юрбами хлопи. В околиці Богданця прибували головним чином піддані німецьких рицарів із Шльонська, проте відомо було, що таке саме діється скрізь, а особливо в Мазовії. Чех Глава, який хазяйнував у Спихові в Мазовії, прислав звідтіль кільканадцять мазурів, які втекли до нього з Пруссії. Ці люди просили дати їм можливість взяти участь у війні "пішки", бо хотіли помститись за свої кривди хрестоносцям, яких ненавиділи всією душею. Були чутки, що деякі приграничні села в Пруссії майже зовсім обезлюділи, тому що кмети з жінками й дітьми перебралися до мазовецьких князів. Правда, хрестоносці вішали схоплених втікачів, але нещасних людей ніщо вже не могло стримати, і багато їх готові були краще вмерти, ніж жити в страхітливому німецькому ярмі. Далі по всій країні з'явилося багато "старців" із Пруссії. Всі вони простували до Кракова. Вони стікалися з Гданська, з Мальборга, з Торуня і навіть з далекого Кролевця, з усіх прусських міст, з усіх командорій. Серед них були не тільки старці, але й церковні та монастирські служки, органісти і навіть клірики та ксьондзи. Люди догадувались, що вони приносять відомості про все, що робиться в Пруссії: про воєнні приготування, про укріплення замків, про залоги, про наймане військо та гостей. Люди пошепки говорили, що воєводи по воєводських містах, а королівські райці в Кракові замикалися з ними на цілі години, вислухували їх і записували їхні повідомлення. Декотрі нишком поверталися в Пруссію, а потім знов з'являлися в королівстві. З Кракова надходили відомості, що король і його райці знають від них усе про кожен крок хрестоносців.
Протилежне діялось у Мальборзі. Один чоловік духовного звання, який утік з цієї столиці, зупинився у дідичів Конецьполя й розповідав їм, що магістра Ульріха та інших хрестоносців не турбують відомості з Польщі, бо вони певні, що одним ударом завоюють і знищать королівство на віки вічні "так, щоб від нього й сліду не лишилось". При цьому він повторював слова магістра, сказані на учті в Мальборзі: "Чим більше їх буде, тим дешевші стануть кожухи в Пруссії". Отже, хрестоносці готувались до війни з радістю й піднесенням, певні, що їм надішлють допомогу навіть найвіддаленіші королівства.
Але, незважаючи на всі ознаки війни, на приготування та заходи, війна не наставала так скоро, як того хотіли люди. Молодий дідич з Богданця вже почав нудьгувати вдома. У нього давно вже все було готове, душа рвалася до слави й до бою, через те йому тяжким був кожний зайвий день дожидання — і він часто докоряв старому рицареві, ніби від нього залежали війна і мир.
— Ви ж напевне обіцяли, що війна буде, — казав він,— а її нема й нема! Мацько відповідав:
Розумний ти, та не дуже! Хіба не бачиш, що діється?
А якщо король в останню хвилину погодиться на мир? Кажуть, що він не хоче війни.
Таки не хоче, але хто, як не він, крикнув: "Не був би я королем, коли б дав забрати Дрезденко!", а те Дрезденко німці як узяли, так і тримають досі. Звісно, Що король не хоче проливати християнської крові, але королівські райці — люди розумні, вони знають, що польська могутність більша, і припирають німців до стіни. Скажу тобі тільки одне — якби не було Дрезденка, то знайшлося б щось інше.
Я чув, те Дрезденко захопив ще покійний магістр Кондрат, а він же, певно, боявся короля?
Боявся, бо краще за інших знав польську могутність, але й він не міг вгамувати орденської зажерливості. В Кракові мені казали так: коли хрестоносці захопили Нову Мархію, старий фон Ост, власник Дрезденка, як ленник, вирішив піддатись королю, бо та земля споконвіку була польська, отже й він хотів перейти до королівства. Але хрестоносці запросили його до Мальборга, впоїли вином і добилися від нього письмової згоди. Тоді королю остаточно увірвався терпець.
— Звичайно, що міг урватися! — вигукнув Збишко. Але Мацько сказав:
— Вийшло так, як казав Зиндрам з Машковиць: Дрезденко — то тільки камінь, що на нього спіткнувся сліпий.
— А що буде, коли німці віддадуть Дрезденко?
Тоді знайдеться інший камінь. Але хрестоносець не віддасть того, що проковтнув, хіба черево йому розпореш — дай нам, боже, якнайшвидше це зробити
Ні! — вигукнув підбадьорений Збишко.— Кондрат, може, й віддав би, а Ульріх не віддасть. Це справжній рицар, без ніякого ганджу, але страшенно запальний.
Так вони розмовляли між собою, а тимчасом події розгорталися з такою швидкістю, з якою мчить гірською стежкою зрушений ногою подорожнього камінь,— все швидше й швидше до прірви.
Раптом по всій країні прогриміла звістка, що хрестоносці напали й пограбували старопольський, заставлений іоаннітам Санток. Новий магістр Ульріх нарешті показав своє справжнє обличчя: коли польські посли прибули вітати його з нагоди обрання магістром, він навмисне виїхав з Мальборга і з першого ж дня свого урядування наказав у стосунках з королем і Польщею замість латини вживати німецьку мову. Краківські державні діячі, які вели діло до війни нишком, зрозуміли, що він веде його одверто, і не тільки одверто, а й наосліп і з таким зухвальством, якого попередні магістри не допускали по відношенню до польського народу навіть тоді, коли могутність їхня справді перевищувала королівську.