— Ви дивуєтесь з моєї кмітливості, а от заждіть, як повернеться Збишко, то здивуєтесь ще й не так! йому хоч би й у королівській раді засідати, такий він, шельма, тямовитий та тяжко розумний.
І, запевняючи в цьому гостей, він кінець кінцем запевнив і себе і Ягенку. Здаля Збишко обом їм тепер здавався якимось казковим королевичем. Коли настала весна, вони ледве могли всидіти вдома. Прилетіли ластівки, лелеки; по луках стали кричати деркачі; озвалися перепілки в зелених врунах; ще раніш прилетіли ключі журавлів і чирків, тільки Збишко не повертався. Але якщо з півдня тягнулося птаство, то з півночі крилатий вітер приносив вісті про війну. Розказували про битви і численні сутички, в яких спритний Вітольд то здобував перемоги, то зазнавав поразок; розказували про величезні втрати, яких зазнали німці від лютих морозів узимку та від хвороб. Нарешті по всій країні прогриміла радісна звістка, що хоробрий Кейстутович здобув Нове Ковно, або Готтесвердер, і зруйнував його дощенту, не залишивши каменя на камені. Коли ця звістка дійшла до Мацька, він сів на коня, і щодуху поскакав у Згожелиці.
— Ого! — казав він сам до себе.—Я знаю ті краї, адже ми там із Збишком і з Скірвоїллом добре потовкли хрестоносців. Там ми взяли в полон і шановного де Лорша. А тепер бог дав, що німота спіткнулась, бо здобути той замок було нелегко.
Але Ягенка вже до прибуття Мацька чула про зруйнування Нового Ковна, та чула й більше: що Вітольд почав переговори про мир. Ця остання новина схвилювала її навіть більше, ніж перша, бо якби був укладений мир, то Збишко, якщо залишився живий, мусив би вернутися додому.
І вона почала розпитувати старого рицаря, чи може таке бути, а він, подумавши трохи, відповів їй:
— Щодо Вітольда, то все може статися, бо він зовсім не схожий на інших і, мабуть, найхитріший з усіх християнських государів. Коли йому треба поширити своє панування в бік Русі, то він укладає з німцями мир, а як доконає свого наміру, знов німців у морду! Бони ніяк не можуть впоратись ні з ним, ні з тією нещасною Жмуддю. То він її у них одбирає, то знов віддає, і не тільки віддає, а й сам їм допомагає її гнобити. Є з-поміж наших, та й на Литві, такі люди, котрі судять його за те, що він так легковажить кров'ю цього нещасного племені... Правду кажучи, і я вважав би це за ганебний вчинок, коли б то був не Вітольд... Бо часом так собі думаю: а може, він розумніший за мене і знає, що робить? Я чув від самого Скірвоїлла, що Вітольд перетворив цю країну на гнійний чиряк, який,_ніколи не гоїться на тілі Ордену. Матері в Жмуді завжди родитимуть дітей, а крові не шкода, аби тільки вона не марно проливалась.
— Мені це байдуже, аби повернувся Збишко.
— Як бог дасть, але бодай ти, дівчино, це в добрий час сказала.
Проте минуло й ще кілька місяців. Надійшли вісті, що мир справді укладений; пополовіли обтяжені дорідним колосом ниви, добре вже поруділи гречки, а про Збишка не було ні чутки, ні звістки.
Нарешті після жнив Мацько не міг уже витримати і об'явив, що поїде до Спихова, там, недалеко від Литви, він сподівався довідатись про новини та подивитись, як господарює в маєтку чех.
Ягенка домагалася їхати з ним, а він не захотів її взяти, і за це у них почалися суперечки, які тривали цілий тиждень. І коли одного вечора вони отак сперечались у Згожелицях, в подвір'я, немов вихор, влетів охляп на коні, босий, без шапки на русій чуприні, хлопець з Богданця, підскочив до призьби, де вони сиділи, й крикнув:
— Молодий пан вернувся!
Збишко справді вернувся, але якийсь дивний: не тільки худий, обсмалений польовим вітром, змарнілий, але разом з тим і байдужий та небалакучий. Чех, який супроводив Збишка разом з своєю жінкою, говорив за нього й за себе. Він розказував, що похід для молодого рицаря, очевидно, був вдалий, тому що Збишко в Спихові поклав на труни Данусі і її матері цілий оберемок рицарських павиних і страусових султанів. Повернувся він також із здобичними кіньми та панцерами, з яких два були надзвичайно коштовні, хоч і дуже побиті мечем і сокирою. Мацько аж палав з цікавості довідатись про все з уст самого небожа, але Збишко тільки махав рукою і ледве відповідав щось невиразне, а на третій день захворів і мусив лягти. Виявилось, що у нього побитий лівий бік і зламано двоє ребер; вони були нерівно поставлені й перешкоджали йому ходити й дихати. Далися взнаки й болі від колишнього бою з туром, а остаточно знесилила його дорога із Спихова. Все це само по собі не було небезпечним, бо юнак був молодий і міцний, як дуб, але останнім часом його пойняла якась незмірна втома, немов усе напруження останніх років аж тепер одразу позначилося на ньому. Спочатку Мацько думав, що після двох-трьох днів відпочинку в ліжку все це минеться, але вийшло навпаки. Не допомогли ні всілякі масті, ні окурювання зіллям, що його порадив місцевий вівчар, ні вивари, що їх присилали через Ягенку і ксьондза Калеба з Кшесні: Збишкові дедалі все гіршало, він ставав усе кволіший і смутніший.
Що з тобою? Може, ти чого-небудь хочеш? — допитувався старий рицар.
Нічого не хочу, мені все байдуже,— відповідав Збишко.
І так минав день за днем. Ягенка нарешті вирішила, що це, мабуть, щось гірше, ніж звичайна хвороба, і що юнака, можливо, гнітить якась таємниця, тому почала намовляти Мацька, аби він ще раз спробував випитати Збишка, що воно могло бути.
Мацько без вагання погодився, але, трохи подумавши, сказав:
— А може, він тобі охітніше скаже, ніж мені? Бо він же таки тебе любить, я бачу, як він за тобою очима водить, коли ти крутишся по кімнаті.
— Ви бачили? — запитала Ягенка.
— Якщо кажу, що водить, то водить. А як тебе довго нема, то раз по раз поглядає на двері. Питай його ти.
Так і вирішили. Проте виявилось, що Ягенка не вміла цього зробити. Вона зрозуміла, що їй треба говорити про Данусю і про любов Збишка до покійної, але це було над її сили.
— Ви хитріші, — сказала вона Мацькові, — у вас більше і досвіду, і розуму. Говоріть ви, я не можу.
І Мацько хоч-не-хоч узявся за це діло. Одного ранку, коли Збишко здавався трохи бадьорішим, ніж звичайно, він розпочав з ним розмову: