— От поганські сипи! Як же ви з ними справлялися?
Не було іншого способу, як одразу кидатись на них! Добре вони, псяюхи, й бердишами орудують, але зблизька наш уже з ними впорається.
Оберігала вас рука господня, то тепер обереже і Збишка.
Я часто так і кажу: "Господи боже, коли вже ти створив нас і оселив у Богданці, то тепер пильнуй, щоб ми не вичезли!" Ну, та це вже його справа. Воно, правда, трудне діло стежити за всім світом і ні про що не забувати, але, по-перше, людина сама за себе, чим може, нагадує, не скупує щось дати на костьол, а по-друге, божа голова, то таки не людська.
Так вони не раз говорили, додаючи одне одному бадьорості й надії. А тимчасом минали дні, минали тижні й місяці. Восени у Мацька трапилася сутичка з старим Вільком з Бжозової. Між Вільком і абатом був давній спір за лісову ділянку, яку абат розкорчував і присвоїв собі, коли тримав у заставі Богданець. Свого часу він навіть викликав обох Вільків на бій, на списи або на довгі мечі, але Вільки не хотіли ставати на герць з духовною особою, а судом нічого не могли добитися. Тепер Вільк зажадав, щоб йому повернули ту ділянку, але Мацько, який ні на що в світі не був такий ласий, як на землю, та ще знаючи, що ячмінь ніде не родить краще, як на цілині, навіть слухати не хотів про повернення. І вони неодмінно почали б позиватися, якби випадково не зустрілись у пробоща в Кшесні. І коли старий Вільк після запеклої сварки раптом сказав: "Поки люди розсудять, а тимчасом здаюся на бога, а він помститься на вашому роді за мою кривду",— завзятий Мацько несподівано пом'якшав, зблід, на якийсь час замовк, а потім сказав сварливому сусідові:
— Слухайте, не я почав цю справу, а абат. Бог його знає, чия тут правда, але як маєте зичити лиха Збишкові, то беріть ту цілину, а Збишкові нехай так бог дасть здоров'я і щастя, як я щиро вам її віддаю.
І він простягнув Вількові руку, а той, здавна знаючи Мацька, страшенно здивувався, бо зовсім не догадувався, яка в цьому зовні суворому серці таїлась до небожа любов і тривога за його долю. Вільк довго не міг вимовити й слова, і аж коли кшеснянський пробощ, зрадівши з такого обороту справи, перехрестив їх, він відповів:
— Коли так, то інша річ! Діло в справедливості, а не в зиску, бо я старий і не маю кому залишати маєтку. Хто зі мною по-доброму, тому я ще й свого додам. А вашому небожеві хай там бог помагає — щоб ви на старість не плакали за ним, як я за своїм єдиним сином...
І вони кинулись один одному в обійми, а потім довго сперечалися, кому взяти цілину. Кінець кінцем Мацько дав себе умовити, бо Вільк був самотній і справді не мав кому залишити маєтність.
Після цього Мацько з великої радості запросив старого до Богданця і напоїв та нагодував його чим тільки міг найлуччим. Тішила його надія, що ячмінь на цілині добре вродить, а заразом тішила й думка, що він одвернув від Збишка гнів божий.
"Аби він тільки повернувся,— думав Мацько,— а землі та всякого добра йому вистачить!"
Ягенка була не менш задоволена цією згодою.
— Якщо тепер господь милосердний схоче показати, що згода йому миліша за сварку, то мусить повернути вам щасливого Збишка,— сказала вона, вислухавши, як усе це сталося.
У відповідь Мацькове обличчя проясніло, наче на нього ліг сонячний промінь.
— Так і я думаю! — мовив він.— Бог всемогутній, звісно, але й на те, щоб привернути силу небесну, є способи, треба тільки розум мати...
— Вам хитрості ніколи не бракувало,— відповіла дівчина, звівши очі до неба,
І за хвилину, немов щось надумавши, озвалася знову:
Та й любите ж ви того вашого Збишка! Ой, як любите!
А хто його не любить! — відказав старий рицар.— А ти? Нібито ненавидиш його?
Ягенка нічого не відповіла прямо, тільки ближче присунулась до Мацька, що сидів на лаві, і, одвернувши голову, легенько торкнула його ліктем:
— Та годі вже...
XLII
Війна хрестоносців з Вітольдом уже непокоїла населення королівства, і всі тільки про неї й говорили. Декотрі були певні, що Ягелло піде на допомогу двоюрідному братові і що незабаром почнеться загальний похід, проти Ордену. Рицарство рвалося до цього походу, і по всіх шляхетських садибах говорили про те,, що більшість членів королівської ради в Кракові схиляється на бік війни, вважаючи, що треба раз назавжди покінчити з ворогом, який ніколи не задовольнявся своїм, а думав про загарбання чужого навіть тоді, коли боявся могутнього сусіда. Але Мацько, який був чоловіком розумним і багато бачив та багато знав, не вірив, що війна буде скоро, і так говорив юному Яськові та іншим сусідам, яких зустрічав у Кшесні:
Поки магістр Конрад живий, не буде з цього нічого, бо він розумніший за інших і знає, що це,була б не звичайна війна, а, як кажуть: "Або тобі, або мені смерть!" Отож, знаючи силу нашого королівства, магістр до цього не допустить.
А якщо король перший оголосить війну? — питали сусіди.
Але Мацько крутив головою:
— Знаєте що?.. Я до всього придивлявся зблизька і багато що зрозумів. Якби це був король з нашого давнього роду споконвічних християнських королів, то може б, і вдарив на німців першим. Але наш Владислав Ягелло (я нічим не хочу применшити його чеснот, бо він благородний государ, хай бог дасть йому здоров'я), до того, як ми обрали його нашим королем, був литовським великим князем і поганином; він недавно прийняв християнство, а німці гавкають по світі, що душа у нього ще поганська. Через те йому зовсім не випадає першому оголошувати війну і проливати християнську кров. Через це він і Вітольдові не вирушить на допомогу, хоч у нього й сверблять руки, бо я ж знаю, що він ненавидить хрестоносців, як проказу.
Такими розмовами Мацько набув собі слави дуже розумного чоловіка, який може кожну справу пояснити й викласти, як на долоні. Щонеділі в Кшесні після меси його обступала ціла юрба слухачів, а потім стало звичаєм для сусідів, почувши якусь новину, заїжджати до Богданця, аби старий рицар розтлумачив те, чого звичайна шляхетська голова не могла збагнути. Він гостинно всіх приймав і з кожним охоче розмовляв, а коли гість, досхочу наговорившись, од'їжджав додому, ніколи не забував сказати йому на прощання: