— Все. це мені здається дивним, — раптом перебив Мацько,— бо коли той старий пес так заповзявся на Юрандову кров, то вбив би Дануську.
— Він і хотів це зробити,—відказав Сандерус,— але з ним щось таке трапилось, що він був аж захворів тяжко й мало не пустився духу, його люди багато про це нишком балакають. Одні кажуть, що він, ідучи вночі на вежу, щоб замордувати молоду пані, натрапив на нечисту силу, інші — на ангела. Як би там не було, його знайшли на снігу коло вежі непритомного. Ще й тепер, коли згадає про це, у нього на голові їжиться волосся, а тому ні сам не сміє підняти на доньку Юранда руки, ні іншим наказати не може. Він возить з собою німого, давнього щитнинського ката, але невідомо для чого, бо той також боїться, як і всі.
Ці слова справили велике враження. Збишко, Мацько й чех підійшли до Саидеруса ближче, а він перехрестився й говорив далі:
Погано бути серед них. Не раз я чув таке, від чого аж шкіра терпла. Я вже казав вашим милостям, що старому комтурові щось помішалося в голові. Та й як воно інакше могло бути, коли його навідують духи з того світу! Як тільки залишиться сам, так коло нього й починає щось сопти, немов комусь нема чим дихати, А то — Данфельд, котрого забив страшний пан із Спихова. Тоді Зігфрід і каже йому: "Чого тобі треба? Меси тобі не помагають, то чого ж ти приходиш?" А той лише заскрегоче зубами та й знову сопе. Але ще частіше приходить Ротгер, після якого в кімнаті смердить сіркою, і з ним комтур розмовляє ще більше: "Не можу, — каже йому,— не можу! Як прийду сам, тоді зроблю, а зараз не можу!" Чув я також, як він його питав: "Невже, синку, це тобі поможе?" І так весь час. А буває, що два або й три дні ні до кого й словом не обізветься, і на обличчі в нього страшний біль. Тих нош пильно стереже і він, і орденська служка, так що молодої пані ніхто ніколи не може побачити.
А не мучать вони її? — глухо спитав Збишко.
Скажу вашій милості щиру правду, що биття і крику не чув, але жалібний спів доводилось чути, іноді вона квилить, як птиця...
— Горе! — озвався крізь зціплені зуби Збишко. Але Мацько урвав дальші розпитування.
Ну, годі,— сказав він.— Тепер розкажи про битву. Ти бачив, як вони втікали і що з ними сталося?
Бачив,— відповів Сандерус,— і розкажу все, як було. Вони спочатку запекло билися, а як побачили, що оточені з усіх боків, стали думати, як їм вирватись. І рицар Арнольд, справжній велетень, перший розірвав коло і пробив таку дорогу, що нею пробрався і старий комтур з кількома людьми та ношами, прив'язаними між двома кіньми.
А хіба погоні не було? Як же так сталося, що їх не догнали?
Погоня була, але не могла нічого вдіяти, бо як тільки під'їжджала досить близько, рицар Арнольд обертався й бився з усіма. Борони боже кожного від сутички з ним, бо то чоловік такої страшної сили, що і з сотнею може битися. Тричі він так обертався і тричі зупиняв погоню. Люди, що були при ньому, всі загинули. Здається мені, що й сам він був поранений, і коня його поранили, але все ж залишився живий і дав можливість старому комтурові щасливо втекти.
Слухаючи Сандеруса, Мацько подумав, що той каже правду. Він згадав, що, починаючи від того місця, де Скірвоїлло бився з німцями, дорога на довгій відстані була вкрита трупами жмудинів, так страшно порубаних, ніби їх побила рука велетня.
Як же ти все це міг бачити? — спитав Сандеруса Мацько.
Бачив,— одказав бродяга,— бо вхопився за хвіст одного з тих коней, котрі везли ноші, і втікав разом з ними, поки не дістав копитом у живіт. Тоді я зомлів і таким чином опинився в руках вашої милості.
Справді, таке могло трапитись,— сказав Глава,— але ти дивись не збреши чого-небудь, бо погано тобі буде!.
Від того копита у мене й досі є знак,— відповів Сандерус,— хто хоче, може його побачити; але краще повірити на слово, ніж набратися гріха за недовір'я.
Хоч би ти й сказав інколи випадково правду, бути тобі в пеклі за продаж реліквій.
І вони почали за давньою звичкою шпигати один одного словами, поки Збишко не перебив їх:
— Ти ходив по цьому краю, отже, знаєш його. Скажи, які є поблизу замки і де, на твою думку, могли сховатися Зігфрід і Арнольд?
— Замків тут поблизу ніяких нема, тільки пуща, крізь яку недавно прорубано оцю дорогу. Сіл і сельбищ також нема, а що було, те самі німці попалили, бо тамтешні люди, котрі належать до того самого племені, що й тутешні, як тільки почалась війна, повстали проти хрестоносців. Я гадаю, пане, що Зігфрід і Арнольд зараз блукають по лісі й захочуть або повернутися туди, звідкіля прибули, або крадькома проскочити до тієї фортеці, до якої ми прямували перед цією нещасною битвою.
— Напевне, так воно і є! — сказав Збишко.
І він глибоко замислився. З його нахмурених брів і зосередженого обличчя легко було догадатися, з яким напруженням він думав. Але це тривало недовго. За хвилину підняв голову і сказав:
— Главо! Нехай коні і слуги будуть готові, зараз рушаємо в дорогу.
Зброєносець, який не мав звички питати про причини наказів, устав і, не кажучи ні слова, побіг до коней. Натомість Мацько витріщив на племінника очі й запитав:
— Е-е... Збишку! Куди ж це ти? Га?.. Як же так?.. Але Збишко відповів запитанням на запитання:
— А як ви думаєте? Невже це не мій обов'язок?
Старий рицар нічого не відповів. Здивування поступово згасло на його обличчі. Він разів кілька кивнув головою, нарешті глибоко зітхнув і сказав, наче відповідаючи самому собі:
— Ну, звісно... Нічого не вдієш!
І теж попрямував до коней. А Збишко звернувся до пана де Лорша і через мазура, який знав по-німецьки, сказав йому:
Я не можу вимагати від тебе допомоги проти людей, з якими ти служив під одним знаменом, тому ти вільний і можеш їхати, куди хочеш.
А я не можу тепер допомогти тобі мечем супроти моєї рицарської честі,— відповів де Лорш,— але скористатися волею теж не можу. Я залишаюсь твоїм бранцем на слово і з'явлюсь на виклик, коли ти забажаєш. Але в разі якоїсь пригоди пам'ятай, що Орден обміняє за мене будь-якого бранця, бо я належу не тільки до знатного, але й до заслуженого перед хрестоносцями роду.
І вони стали прощатися, поклавши за звичаєм один одному руки на плечі й цілуючись у щоки. Після цього де Лорш сказав: