— Пане мій і оборонцю, рятуй мене!
Збишко вихопив з рук слуги кілька палаючих скалок, підбіг з ними до дерева, від якого лунав голос, і, піднявши вогонь угору, вигукнув:
Сандерус!
Сандерус! — здивовано повторив чех.
А він, не мігши ворухнути зв'язаними руками, витягнув шию і знову вигукнув:
— Змилуйтеся!.. Я знаю, де Юрандова дочка!.. Рятуйте мене!
XXI
Слуги зараз же розв'язали Сандеруса, але тіло його настільки отерпло, що він упав на землю, а коли його підвели, кілька разів умлівав, бо був дуже змучений. З наказу Збишка його повели до вогнища, нагодували й напоїли, натерли салом і вкрили теплими шкурами, але все марно. Сандерус ніяк не міг прийти до пам'яті, а далі так міцно заснув, що чех насилу розбудив його аж другого дня опівдні.
Збишко, якого пекла нетерплячка, зараз же прийшов до нього. Проте спочатку не міг нічого дізнатися: чи то від пережитого страху, чи від полегкості, яка завжди поймає слабодухих після того, як минає небезпека,— Сандерус так розплакався, що марно силкувався відповісти на запитання Збишка. Ридання стискали йому горло, губи тряслися, а з очей лилися такі рясні сльози, ніби з ними мало витекти і його життя.
Нарешті він вгамувався і, підживившись кобилячим молоком, що його Литва навчилась споживати у татар, він почав скаржитись на "синів Беліала", які майже до смерті побили його списами, одібрали у нього коня, котрим він возив надзвичайно помічні й коштовні реліквії, і коли, нарешті, прив'язали його до дерева ликом, мурахи так покусали ноги й усе тіло, що він напевне вмре як не сьогодні, то завтра.
Збишко кінець кінцем розсердився і, схопившись, сказав:
Відповідай, волоцюго, про що питаю, бо тебе спіткає щось гірше!
Недалеко відціля є мурашник червоних мурахів,— озвався чех.— Накажіть, пане, покласти його туди, і він одразу заговорить.
Хоч Глава сказав це жартома і навіть усміхався, бо в душі доброзичливо ставився до Саидеруса, але той одразу злякався й почав благати:
Змилуйтеся! Змилуйтеся! Дайте мені ще того поганського напою, і я розкажу все, що бачив і чого не бачив!
Якщо збрешеш хоч слово, я заб'ю тобі клина між зуби! — пообіцяв чех.
Проте він знову підніс йому до губів бурдюк з кумисом. Сандерус жадібно припав до нього, немов дитина до материної груді, й почав ковтати, то заплющуючи, то розплющуючи очі. Аж як висмоктав кварт зо дві або й більше, поклав собі на коліна бурдюк і сказав, немов скоряючись необхідності:
— Погань!..
Потім звернувся до Збишка: — А тепер питай, рятівниче!
— Чи була моя дружина в тому загоні, з яким ти йшов?
511
На обличчі Сандеруса позначилось здивування. Правда, він чув, що Дануся була жінкою Збишка, але тому що вінчання було таємне і тому що її одразу після цього викрали, він завжди думав про неї лише як про дочку Юранда.
Проте поквапно відповів:
— Так, воєводо, була! Була! Але Зігфрід де Леве й Арнольд фон Баден пробилися крізь супротивника.
— Ти бачив її? — схвильовано запитав юнак.
— Обличчя її, пане, я не бачив, але бачив між двома кіньми закриті лозові ноші, в яких вони когось везли, і стерегла її та сама ящірка, ота орденська служка, котра приїжджала від, Данфельда до лісового палацу. Я чув також жалібний спів, що лунав з тих нош...
Збишко аж зблід від розпачу, сів на пеньок і деякий час не знав, про що його ще питати. Мацько й чех також були надзвичайно схвильовані цією важливою новиною. Можливо, чех згадав про свою кохану пані, котра залишилася в Спихові і котру ця звістка прирікала на горе.
Наслало мовчання.
Нарешті старий Мацько, який не знав Сандеруса і тільки щось чув про нього, підозріливо глянув на нього й запитав:
А хто ти такий? І що ти робив у хрестоносців?
Хто я такий, вельможний рицарю, — відповів волоцюга,— нехай вам скаже оцей хоробрий князь,— показав він на Збишка,— і оцей мужній чеський граф, який мене вже давно знає.
На нього, видно, почав діяти кумис, бо він пожвавішав і став говорити до Збишка гучним голосом, в якому не чути було й сліду недавньої кволості.
Пане, ви двічі врятували мені життя. Без вас мене були б з'їли вовки або спостигла б кара єпіскопів, намовлених моїми ворогами (о, який підлий цей світ!). Вони видали наказ переслідувати мене за продаж нібито несправжніх реліквій. Але ти, пане, прихистив мене; завдяки тобі і вовки мене не зжерли, і переслідування нічого не помогло єпіскопам, бо мене вважали за одного з твоїх людей. Ніколи мені не бракувало в тебе ні їжі, ні питва — луччого за оце кобиляче молоко, яким я гидую, але якого вип'ю ще, аби довести, що убогий прочанин не відступає ні перед якими злигоднями.
Розказуй, блазню, швидше, що знаєш, і не клей дурня! — вигукнув Мацько.
Але Сандерус припав до бурдюка, спорожнив його цілком і, немов не чуючи Мацька, звернувся до Збишка:
За це я й полюбив тебе, пане. Святі, як каже пи-
саніє, грішили по дев'ять разів на годину, отож і Сан-
дерусові інколи трапляється согрішити, але Сандерус не був і не буде невдячним. Тому, коли у тебе сталося нещастя, пам'ятаєш, пане, що я тобі сказав? Я сказав,
що піду від замка до замка і, навчаючи по дорозі лю-
дей, шукатиму твоєї втрати. Кого я тільки не питав! Де я тільки не бував! Про це довго довелося б розказувати. Досить того, що я знайшов її і з того часу причепився до старого Зігфріда, як реп'ях до кожуха. Я став
його слугою і ходив за ним невідчепно від замка до
замка, від комтурії до комтурії, від міста до міста, аж до останньої битви.
Збишко тимчасом подолав хвилювання і сказав:
Я тобі вдячний, і нагорода не мине тебе. Але зараз відповідай на моє запитання: ти можеш присягпутися спасінням душі, що вона жива?
— Присягаюся спасінням душі! — поважно відповів Сандерус,
— Чому Зігфрід виїхав із Щитна?
— Не знаю, пане, тільки догадуюсь: він ніколи не був старостою в Щитні, а виїхав звідти, можливо, тому, що боявся наказів магістра, котрий, була чутка, писав до нього, щоб він віддав бранку мазовецькій княгині. Може, він через той лист і втік, бо душа його закам'яніла від болю та жадоби помсти за Ротгера. Кажуть, той нібито був його сином... Не знаю вже, як воно було, тільки знаю, що від люті він став несповна розуму і що поки живий, доти Юрандової дочки — хотів сказати: молодої пані — з рук не випустить.